Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Схопивши штани, я вилетіла з ванної.

«Треба терміново щось робити, щось робити», - конструктивно повідомив мозок.

«Щоб ти був здоровий!» - подумки огризнулася я.

- Добрий вечір, - долинув незворушний голос Руслана з вітальні. - Не вважайте за зухвалість, але ви взагалі хто?

Я обережно зазирнула до кімнати, в будь-який момент готова робити ноги. Просто на величезній швидкості. Тому що, хоч Руслан поки не виглядав страхітливо, повітря буквально іскрить від напруги. Ще трохи - спалахне. З одного боку, яке йому таку справу, хто у мене тут в вітальні в трусах сидить? З іншого ... З іншого, вітальня не тільки моя, а й пана Скрипки. Тому ситуація виходить з ряду геть.

Треба віддати належне Ярославу. Він подивився на Руслана з таким незворушним виглядом, наче сидів не в напівоголеному вигляді і з котом на колінах, а у фраку, на прийомі у серйозних людей.

- Добрий вечір, - сказав таким рівним тоном, що мені захотілося поаплодувати. - Я - гість Віти. Дозвольте представитися, Ярослав Чубач. Вибачте, не можу встати, інакше потривожу кота.

Руслан, здається, втратив дар мови. Потім подивився на Віталіка. Той демонстративно поклав сіру лапу на руку Ярослава і всім виглядом показував, що його звідси не зрушить ні монголо-татарська навала, ні Скрипка, ні віник. Тут є Віталік - нині, повсякчас і на віки віків. Не знаю, яким чином, але Ярослав і кіт примудрилися укласти угоду, поки я була на кухні. Руслан їм обом явно не до смаку.

- Кота, значить... - протягнув Руслан, примруживши очі.

- Звичайно, - кивнув Ярослав, - ви ж теж, ймовірно, знаєте історію про китайського мандарина, який відрізав рукав з прекрасною вишивкою тільки тому, що на ньому заснув кошеня? І так, а ви хто?

Руслан задихнувся від обурення. Точніше, тільки блиснули гнівом зелені очі, інше - мої домисли. Так, такого повороту він явно не очікував.

- Я... - почав було він.

- Сусід мій, - незворушно вклинилася я. - Руслан Віталійович Скрипка. Приголомшлива людина, прекрасний фахівець та мій начальник.

Руслан поперхнувся власними словами. Ярослав повільно підняв брову і провів долонею по спині Віталіка. Останній явно отримував найбільше задоволення від ситуації та мало не торохтів маленьким трактором.

- Сподіваюся, ви погодитеся згладити незручну ситуацію за спільним легким вечерею і келихом хорошого вина? - невинно запропонувала я, юркнув до сушарці.

Чесно кажучи, поняття не маю, що робити далі. Ситуація... Господи, я в таке ще ніколи не вплутувалася. Взагалі. Ніяк. Ніколи. І врятувати нікому. Можна було б подзвонити Сашці, але от якщо тут вона побачить Ярослава, то... Бр-р, немає. Я ще жити хочу. Інакше потім порятунку не буде, буде сценарій: «Забирай чоловіка, забирай!» та «А що він у тебе робив?»

Загалом... Все було б вкрай сумно, якби хтось на небі не змилувалося наді мною і не подзвонив Руслану. Той насупився, коротко вибачився і кинув щось на кшталт:

- Віто, не йдіть нікуди ввечері, у мене до вас розмова.

А потім зник на такій швидкості, що я навіть не встигла нічого сказати.

Варто було тільки Руслану покинути квартиру, як Віталік з радісним «Мяв!» зістрибнув на підлогу та діловито побіг до тарілки. Він прекрасно зрозумів, що чудово відіграв свою роль у виставі «Повернення розлюченого сусіда» і тому биття за пальму скасовується.

Я шумно видихнула і села в перше-ліпше крісло.

- Ти не могла попередити, що живеш з чоловіком? - нарешті подав голос Ярослав. - І, як я розумію, це його квартира.

- Загальна.

- Віто, - досить різко осік мене Ярослав - не вішай локшину мені на вуха. Я тебе все ж не перший день знаю. І не сліпий. Ти гарна дівчина, талановита вишивальниця і моторошна сорока, але ніколи не була ні донькою багатих батьків, ні зіркою Голлівуду, ні депутатом Верховної Ради. А я все ж не сліпий і маю деяке уявлення, скільки можуть коштувати ці хороми.

- Тобто ти ще й у брехні звинувачуєш? - примружилася я.

Взагалі-то дуже нерозумно намагатися виховувати жінку, яка забрала у тебе штани.

Ярослав дурнем не був, тому відразу відчув, що справа пахне гасом. І тут же поспішив виправитися:

- Ні звичайно. І я готовий вислухати твої варіанти.

Тепер розумієте, чому з ним можна жити? У всякому разі, Ярослав хоч намагається знайти спільну мову. Не завжди, але в більшості випадків.

Я зітхнула.

- Ну-у-у... Ситуація і справді дивна, але вже яка є.

І я розповіла все як є. І про заповіт, і про роботу, і про Скрипку, який виявився не тільки начальником, але і за дивним збігом обставин - другим спадкоємцем.

Ярослав слухав мовчки. Іноді хмурився, іноді здивовано округляв очі та хитав головою. Ну а що? Дійсно історія казково неймовірна. І тут нічого не вдієш.

Ярослав зробив глибокий, уважно подивився на мене та обережно поцікавився:

- І що ж ви плануєте робити?