Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Щось не так? — у голосі відчулася напруга. Дейн завжди все хапав на льоту.

— Ти приїдеш?

— Завтра будемо в Нью-Йорку, — промовив він. — Мушу взяти Кару із собою. Я вже залишив раз її на Міна з Альбою…

— Тільки вона… знаєш, буде краще, якщо ви поживете в Алекса. Квартира в нього велика — спальню ми вам виділимо. А то в мою квартиру хтозна-звідки мають вільний доступ усілякі… — я не договорила. З приміщення, говорячи по телефону, виходила чимось незадоволена Сандра. — Так, подзвони, коли приїдете — я скину адресу.

— Каріссо, у що ти влізла? Знову сама? І в такому стані? — у голосі відчулося невдоволення.

Та я не відповіла. Завершила виклик, не зводячи погляду з дівчини, намагалася розібрати, що вона говорить.

— Я їм казала його не чіпати, — долинуло до мене. Дівчина була явно чимось невдоволена, але говорила тихо, тож розібрати слова було важко. — А якби вони щось йому зробили? За те… — активний рух машин дуже заважав, та ближче я підійти не могла — вона відчує мій запах. — Вона ще не з’являлась на людях? Я… — голос знову потонув у шумі. — Він дізнався вже після… дала час заспокоїтися. Наступним Ріверу… — закінчення я не почула, оскільки дівчина завернула в провулок.

Та й продовження не потрібно. Варто попередити Дена, щоб…

— Ти що тут робиш? — пролунало в мене за спиною і я різко обернулася. — Теж за Коллінз слідкуєш?

— Ти що тут забув, Рівера? Де твоя охорона? — ми намагаємося організувати для них охорону, а вони потайки ходять де тільки можна і не можна... 

— Хотів переконатися у правильності своїх думок. Бачу не один я помітив її дивну поведінку, — хитро промовив Деніел і зміряв мене своїм крижаним поглядом. От у Алекса теж блакитні очі, але крижаним його погляд ніколи не був...  — А тебе хіба не отруїли?

— З чого ти взяв? — звузила очі я. Не буду я нічого розповідати кожному зустрічному.

— Джейкоба бачив… — він замислився. — Як думаєш, її робота?

Я кивнула. Адже, як виявилось, націлились з самого початку на мене.

— А хто тоді змовник? Має ж така ідея заручитися підтримкою, чи не так?

— Час, Деніеле, час, — невдоволено промовила я. — Ти обрав не те місце й не той час. Доки ми тут теревенимо, вона кудись прямує, — додала я й попрямувала до провулка, у який завернула Сандра.

— Думаю, у тебе мають бути здогадки, щодо другої персони, — тихо промовив Ден і рушив за мною. — Ти завжди швидко знаходила, кого потрібно.

— Замовкни, — шикнула я і продовжила, тільки тоді, коли ми підійшли до провулку. — Я не можу її звинуватити, доки не буде доказів. Нам потрібно їх дістати. І якщо ти теж зібрався це вирішувати, то допомагай мені. Тільки іншим не кажи. Нікому. Ти чув? — прошепотіла я.

— Для чого така секретність? — з підозрою запитав хлопець.

— Я хочу розібратися з нею сама. Через її дурість мало не постраждав Алекс. Вона вже з розуму зійшла від свого кохання.

— Чекай… то отрута з самого початку була для тебе? Ціллю була ти? — здивувався Деніел.

— На Алекса напали для вигляду, — я кивнула. — Швидше за все, вона зібралася позбутися всіх, крім Стюарта. Тому у твоїх же інтересах тримати рот на замку, зрозумів? Ти також ціль. Причому наступна. Тому, будь добрий, не зникай з очей охорони… — промовила я й заглянула в провулок. Дівчини вже не було. Запах зникне швидко, тому краще поспішити.

— Тобі теж здалося б не зникати з очей, Каріссо… — почувся розгніваний голос Ноеля й мене схопили за лікоть. — Про що це ви тут розмовляєте? Поділитеся?

Я глянула на Ріверу й ледь помітно хитнула головою. Мовчи, Рівера, інакше сама покалічу.

— Дейн завтра буде в Нью-Йорку, — промовила я, поглянувши на демона.

— Вона на 18 вест-стріт, Алексе. Усе гаразд, — промовив у телефон Ноель, не зводячи з мене пронизливого погляду. — Що за поведінка? Важко день посидіти вдома? Ми вже напали на слід. За попередніми даними це Аліса Бенсон.

Я зиркнула на Деніела. Можу посперечатись, він подумав про те ж саме, що і я. Сандра підставила ні в чому невинну дівчину.

— Є докази? — запитав вампір.

— Поки ні. Але ми працюємо над цим, — відповів Нол. — Ти хіба не маєш бути вдома, під вартою, Ден?

— Я вирішив прогулятися… — всміхнувся він і глянув на мене.

— Я саме повертала його додому, — швидко промовила я.

— Тебе саму, чорт забирай, додому повертати потрібно, Ісо! — крикнув Алекс, підходячи до нас. Ой-йой-йой…

Він зараз був схожий на ходячий вогонь. Розгніваний та ще й невиспаний… і ображений…

— Алекс, заче…

— Щоб я ще раз повірив твоїй обіцянці. Тобі сказали вдома сидіти, Каріссо! Що незрозумілого було в цих словах?! — Алекс міцно схопив мене за руку.

— Припини зараз же! — перекрикнула його я. — По-перше, на нас уже оглядаються. По-друге, я почуваюся прекрасно і виконую свою роботу. На тебе полюють, Алексе, — я тицьнула пальцем йому в груди. — Я не можу просто відсиджуватися вдома, доки інші працюють без відпочинку. По-третє…