Юліанна Бойлук - Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук

Глава 31. Саша

Літак прибував в Київ над вечір. Переліт не був важким, хоч цього разу я й не спала. Проте дрімав Женя, тож принаймні я не стомлювалася розмовами з ним. Останнім часом я почувалася досить виснаженою через необхідність вдавати з себе когось. Ця роль вже не здавалася хорошою ідеєю, не тішило навіть те, що я все ж завоювала того, кого кохала стільки часу.

Щойно ми опустилися на землю в аеропорту Бориспіль, я відчула навіть певне полегшення. Час, проведений в літаку, я витратила на побудову плану, тож зараз вже точно знала, що робитиму — першим літаком помчу до Славка. І чхати, що надворі ніч. Мені важливо поговорити з ним не телефоном, а віч-на-віч, все зрозуміти...

Авжеж, я не знала, де його шукати в Львові, але на те в мене є номер Ліни. Сестра Слави точно має знати, де поселився її брат.

— Підвезти тебе додому? — запропонував Женя, коли ми нарешті отримали наш багаж.

— Ні, дякую. Я на авто, — не хотіла йому казати, що маю інші плани. Мені потрібно спершу розібратися в собі, а вже тоді заспокоїтися і опам'ятатися.

— Що ж, добре. Тоді проведу до авто, — він всміхнувся, взяв мою валізу і впевнено рушив на стоянку. Що ж, ок. План такий: зараз їду, а тоді повертаюся в аеропорт. Все одно наші шляхи з Женею швидко розходяться, тож він не дізнається, що я повернулася.

Попрощавшись біля мого авто, хлопець почекав, коли я від'їду, а тоді пішов до свого (він стояв геть неподалік).

Їхала нешвидко, щоб Женя встиг повернути на свою магістраль, а то буде дивно, якщо ми зараз розминемося. Він же з легкістю впізнає мою машинку. Переконавшись, що він вже на шляху додому, доїхала до круга і розвернулася. Тепер усе буде чудово! Зараз візьму квиток на найближчий літак і негайно вилечу до Слави. Він прийме мене навіть вночі, це безсумнівно. Та спершу слід поспілкуватися з його сестрою.

— Алло, Ліно?

— Слухаю. А це хто? — почувся занепокоєний голос з іншої сторони слухавки.

— Саша, подруга Слави. Пам'ятаєш мене?

— О, Саша. Так, звісно. Щось сталося? — вона мала право дивуватися, бо я дійсно раніше не телефонувала без приводу. А в неї, певно, зник мій номер разом з загубленим телефоном пів року тому.

— Пробач, що телефоную так пізно. В тебе є адреса Слави? Де він оселився у Львові?

— Так, є. А тобі нащо?

— Хочу поїхати до нього. Це важливо. Скажи, будь ласка, — попросила я.

— А в нього чому не спитаєш? Ви ж друзі... — відчула, що жінка вагається (і я її розумію). Тож вирішила додати переконливих аргументів.

— Я щойно прилетіла з Америки, хочу зробити йому сюрприз. До речі, для твоїх діток теж будуть дарунки. Коли повернуся від Слави, навідаю вас, якщо ти не проти. Мені хочеться подарувати їм трохи свята, зараз все таке новорічно-веселе... Мене тягне на шопінг і я б хотіла взяти вас за компанію...

— Ти дуже щедра, — почулося після хвилини мовчання. Певно, Ліна не чекала від мене такого. Ми ж майже не спілкувалися. Але ця ідея справді гарна. Реалізую її якомога швидше. І з Катею примиритися було б гарно та побалувати її синочка. Перед Новим роком мені хотілося миру і хоч трохи теплоти. — Що ж, я скину тобі адресу Слави повідомленням.

— Чудово! Дякую тобі! На добраніч, — прощебетала я і вимкнула слухавку. За хвилину телефон заблимав, сповіщаючи про смс. Задоволено всміхнулася. Ліна не підвела. Однак, тієї ж миті сталося дещо, чого не очікувала. Певно, щось було на дорозі, бо прокляте колесо мого авто пробилося. Довелося екстрено зупинятися. Чортівщина!

Якби був день, я спробувала б сама перебортувати, бо ж запаска в мене завжди з собою. Однак, вночі я ризикую програтися тут до ранку. От же свинство!

Та робити нічого! Доведеться викликати евакуатор і просити завезти машину в сто. А вже звідти — на таксі в аеропорт. От радість! Уф!

Загаявшись добренько на ці дурниці, лютувала неабияк, бо не встигнула на вечірній рейс до Львова. Довелося зачекати, щоб полетіти тим, що відправляється о пів на першу. Година в дорозі, ще поки візьму таксі і приїду за вказаною Ліною адресою точно буде ніч. Ця ідея з таким пізнім візитом вже здавалася мені поганою, однак пізно щось змінювати. Я вже була на пів дорозі до Славка.

Їдучи в таксі, увесь час питала себе, що маю сказати хлопцеві. Сумління мене відверто мучило. Я не уявляла, як це стану в нього на порозі о такій порі. Що повідомлю? Що скучила? Що не можу розібратися в собі? Кому треба мої хвилювання майже о третій ночі? Йому на роботу зранку! Він спить! Ех...

— Приїхали, — повідомив таксист. Витягнула з сумочки п'ятисотку і подала її чоловіку, помітивши ще одне таксі, що зупинилося поруч з нами.

Серце затремтіло. Навіть вночі не впізнати Славу я не могла.

Швидко вибігши з авто, він оббіг навколо нього і відчинив двері для вже знайомої мені Аліни. Здається, вона була трохи п'яненькою, хоча виглядала ще досить нормально. Щось сказала ледь не на вухо Славі, певно, щось смішне, бо він усміхнувся. Я бачила це так чітко, адже його обличчя було осяяним ліхтарем. Обійнявши її за талію, впевнено повів дівчину до під'їзду. А я дивилася за всім цим з повним шоком.

Спить? Здається, на цю ніч в нього інші плани...

— Ви виходите? Ми приїхали, — нагадав про себе таксист.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍