Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

— Його я не знаю, — відповів Павло.

Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володін­нях та попросив допомоги. Місцевий домовик зне­хотя погодився.

Чоловіки ж за столом вели розмову.

— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Ар­сеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кре­мезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.

— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...

— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом за­горлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!

— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в ру­кі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.

— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.

— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас мо­гут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же но­мєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — нев­певнено заперечив Лукан.

— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі пла­ни. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тє­пєрь-то нужни?

— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно трем­тіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліо­нов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт сто­іть за мілліард.

— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!

Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відки­нув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в під­лозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкне­на на підвісний замок. Відчинивши її, почав спуска­тися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драби­ни. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очи­ма виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — лю­ті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко виско­чив нагору і замкнув обидві ляди.

— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жа­ху та болю.

— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — До­мовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.

— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її тре­ба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і ска­жи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.

— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то од­разу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єди­ним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її трима­ють і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, ко­ли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважати­ме, що це марення. Раптом вона подумає, що божево­ліє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, ра­димося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.

Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був види­мий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.

Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.

Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, виз­воляючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчи­ни, то Павло піде на штурм будинку самотужки з го­лими руками.

— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпрові­зований план.

***

Лукан вийшов на освітлене потужним ліхтарем по­двір’я, щоб перевірити, чи надійно зачинено ворота, і відпустити на ніч із ланцюга Цезаря — лютого кавказця-вовкодава. Надворі було тихо, лише перегавкували­ся собаки по селу. Цезар і собі подав басовитий голос. Десь далеко торохтів трактор: мабуть, віз солому зі скирти на ферму. Чулось, як від морозу порипує стов­бур старої груші, що майже сперлася на високий пар­кан. Раптом у ці вже звичні звуки зимового села впле­лося ледь чутне гуркотіння легковика. Сумнівів не бу­ло: до їхнього двору наближається машина. За кілька хвилин вона зупинилася біля воріт. Клацнули двері, і по снігу зарипіли впевнені кроки. У ворота постукали. За Лукановою спиною знову кілька разів гавкнув Це­зар, але одразу замовк.

— Це провулок Понтія Пілата, номер чотири? — за­питав з вулиці молодий чоловічий голос.

Лукан на мить перелякано вкляк, та враз оговтався.

— Какого, мать твою, Пілата? Обкурілся, так поєз­жай проспись! — Голосно лаючись, він тихцем нама­цав у кишені пістолет.

— Я за оголошенням, — наполягав молодик. — Ця