Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

— Останнє, про Андрія і подорожі в минуле, наразі зовсім не обов’язково, — втрутився Лахудрик, який до­сі мовчки сидів на дивані. — Можливо, Борис підкаже, де можна позичити або орендувати ще одну машину.

— Вирішено, — підсумував Аскольд, уже набираючи Борисів номер.

Ніч. Зима. Порожній шлях. Холод. Постріли. І страх...

За двадцять хвилин Борис був на Костьольній. Веселий і, на щастя, тверезий, він увійшов до кім­нати, де одразу відчув усю напруженість атмосфе­ри, що там панувала. Не очікувана, принаймні від Аска, пропозиція прихопити з собою зброю також свідчила про серйозність намірів хлопців, які тут зібралися.

З Павлом, квартирантом його бабусі, Борис був уже трохи знайомий. А ось іншого, модно прикинутого, але зовсім ще молодого хлопця він бачив уперше. Од­разу привертав до себе увагу довершеної форми чима­лий лук, якого юнак тримав у руці, та повний стріл са­гайдак, що було видно за його лівим плечем. Поруч на дивані лежав якийсь чималий, імовірно сувенірний, жезл із білого й жовтого металу з чорним каменем на горішньому кінці.

— Це Ілько, знайомтеся, — сказав Аскольд, вказав­ши на лучника.

— Борис, — назвався хлопець. — Що за мульку ви тут вирішили замутити?

— На жаль, це не мулька... — Аскольд детально ви­клав події, пов’язані з викраденням Надії, та план її звільнення, випустивши лише, яким чином вони вста­новили, де вона знаходиться зараз.

— Розумієш, Аску, — почав Борис, уважно його ви­слухавши, — задумане вами — дуже серйозна і ризи­кована справа. Якщо навіть професійні детективи не­спроможні зарадити, то ми й поготів.

— Насправді він уже погодився, хоча усвідомлює ве­личезний ризик цієї операції. Пропоную розкрити всі карти, — нишком сказав Лахудрик.

— Гаразд, — уголос погодився Аскольд.

— Що гаразд? — здивувався Борис. — Зрозумійте правильно, хлопці, я не відмовляюся, просто слід вра­хувати...

— Я знаю, що ти не відмовляєшся, — перервав його Аскольд. — Дозволь тебе познайомити зі ще одним на­шим другом і за сумісництвом домовиком — Лахудриком Пенатієм.

Не встиг Борис усвідомити почуте, як перед ним у повітрі з’явилося щось летюче, рудувато-сіре, кудлате, чи то кіт, чи то мавпочка, щоправда без хвоста.

— Вітаю вас! — Домовичок чемно кивнув голо­вою. — Часу на тривалу процедуру знайомства у нас мало, отож до справи.

— Здоровенькі були!.. — Здивований Борис спробу­вав приховати свій острах за архаїчним вітанням. — Це що, справжній домовик?

— А вам траплялися фальшиві домовики? — сер­йозно спитав Лахудрик. — Тих самозванців слід у мілі­цію здавати за введення в оману громадян.

— Лахудрику, облиш свої жарти, — втрутився Пав­ло. — В нас дуже мало часу, а ще треба спланувати опе­рацію та підготувати все необхідне для її виконання.

— Ні, я все ж хочу зрозуміти: домовики що — існу­ють? — не міг заспокоїтися Борис.

— Так, Борисе, вони існують, — мовив Аскольд. — Сприймай це як науковий чи антинауковий, але доко­наний факт. А зараз до справи.

Було вирішено рушати до села Красного в Обухівському районі Київщини двома машинами: Борисовим «Пежо» і «Лексусом», що його хлопець запропо­нував позичити на одну ніч у свого батька. Борис пояснив, що інколи так вчиняє, коли його власна машина потребує ремонту після дрібних аварій. Цим автомобі­лем доручили керувати Павлові. Виїзд призначили на восьму вечора.

Борис із Павлом поїхали по другий автомобіль. Це виявився потужний джип. Аскольд, прихопивши з со­бою Книгу, сховану в незмінному наплічнику, разом з Лахудриком сів у Борисове авто. А в «Лексус», до Пав­ла, завантажився Ілько зі своїм чималим луком, сагайдаком і жезлом Аратти.

До околиці села домчали без проблем завдяки до­мовикові, який з Арсенової пам’яті чітко відтворю­вав маршрут руху Надіїних викрадачів. Також домо­вик ретельно спостерігав, аби за ними не було сте­ження. Та й Борис із Павлом не втрачали пильності. Коли вже стало видно освітлені вікна у крайніх хатах, зупинилися на узбіччі, заглушивши двигуни і вимкнувши усі вогні. Аскольд замастив номери обох ма­шин перетертою зі снігом землею. Машини тут май­же не проїжджали, тишу зимової ночі порушував ли­ше гуркіт далекого літака.

Домовик перемістився до «Лексуса». Він спробував занурити Павла в гіпнотичний транс, щоб той сягнув думкою свідомості сестри. З першої спроби це не вда­лося. Тоді домовик попросив Ілька покликати їм на допомогу Аскольда. Коли той підійшов і почув, у чому са­ме має допомогти, то спробував відмовитись:

— Я не зумію.

— Хто б казав! Екстрасенсорні, як це тепер назива­ється, здібності притаманні тобі від природи, а зна­йомство з Апостолом їх посилило, — заявив Лахуд­рик. — Павло не може зв’язатися з сестрою, бо дуже нервує. Тому доведеться наблизитися до неї у тонко­му світі. А для цього вам необхідно залишити свої фі­зичні тіла. — І, не даючи хлопцям оговтатися, одра­зу наказав: — Так, обидва сідаєте на задні сидіння. Аскольде, твоє завдання — допомогти Павлові ви­йти за межі тіла.

Коли Аскольд і Павло зручно вмостилися на шкіря­них сидіннях, Лахудрик рівним, спокійним голосом наказав їм покласти голови на підголівники, заплю­щити очі та уявити перед собою, десь сантиметрів за сорок, світлу цятку, до якої слід дотягнутися.

Спершу в Аскольда нічого не виходило, та раптом уявна цятка рвучко наблизилася до нього, і він поба­чив під собою... себе і Павла. Поряд був Лахудрик, який у своєму невидимому стані тепер став для нього цілком видимий, хіба що напівпрозорий. Павлові ніяк не вдавалося залишити фізичне тіло. Тоді Аск узяв йо­го за руку і витягнув з тілесної оболонки. Тепер вони почувалися ніби у невагомості, маючи змогу силою думки пересуватися з величезною швидкістю.

Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерза­ти Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і по­передив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фак­том розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.

Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до зви­чайної сільської хати, що ховалася за високим цегля­ним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схо­жий на кавказьку вівчарку.

Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домо­вик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Стар­шого з них Павло одразу впізнав.

— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Ас­кольдові.

— А