Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

і кинувся до виходу. Аскольд упав, утім одразу схопився на ноги. За Арсеном побіг якийсь гра­вець, вочевидь співробітник детективного агентства.

Лахудрикові, певно, цілком вистачило короткої роз­мови. Він поквапливо доповів Аскольдові:

— Ось що цей покидьок згадав у той момент, коли ти зненацька запитав його: він чекав на Надію вночі біля її будинку. Коли вона приїхала, то він запропону­вав покататися містом і поговорити про нібито важли­ві для її батька справи у Донецьку. Дівчина погодилася й сіла в його машину. Вони поїхали в напрямку мосту Патона, там Арсен зупинився, і в авто миттєво увірва­лося двоє чоловіків. Вони зв’язали Надію, зав’язали їй очі й швидко поїхали. За містом Арсена за кермом за­мінив один із нападників. Арсен запам’ятав назву се­ла — Красне. Вони під’їхали до непоказного будинку, проте з високим цегляним парканом. Дівчину одразу відвели у підвал.

— Хтось був там ще? — подумки спитав Аскольд.

— Лише якійсь Крадьков, якого Арсен добре знає...

— Це той родич, Артем Крадьков, про якого нам розповідав Павло.

— Він, тобто Арсен, боїться за своє життя, але від ко­го виходить більша загроза — від Надіїного батька чи від цього Артема — не знає. Вважає, що ще вільний і живий, бо його намагаються якось використати у пере­говорах з Надіїним батьком, адже багато знає про ро­дину Карпенків. Крім того, Арсен попередив Крадькова, що нібито залишив надійній людині листа, де опи­сав планований ними злочин. Ця людина віднесе листа у міліцію, якщо Арсен регулярно не підтверджувати­ме, що він живий-здоровий. Він також сподівається, що це гарантує отримання обумовленої суми винагороди.

— Це все ти дізнався лише за кілька хвилин? — зди­вувавсь Аскольд.

— Швидкість думки, яку підганяють сильні емоції (у цьому випадку — страх), неймовірно висока, і, щиро кажучи, я справді дещо підвищив свою кваліфікацію, особливо після зустрічі з Апостолом.

Перш ніж повернутися до Дмитрової машини, Ас­кольд підійшов до Ілька з Павлом, які вже добре замер­зли на вулиці, і розповів їм усе, що дізнався з допомо­гою домовика. Тоді сказав:

— Нам слід швидко прийняти рішення: чи повідом­ляємо ми детективам про назву села, в якому трима­ють Надію, чи визволяємо її самі?

— Я не наважуся їм це розповісти, бо батько у розпа­чі міг звернутися до не дуже перевірених і надійних людей. Крім того, їхні можливості вочевидь невели­кі, — одразу висловився Павло.

— Думаю, що з допомогою Лахудрика, Книги і жез­ла Аратти ми маємо непогані шанси визволити її са­мостійно, — додав Ілько.

— Нехай так і буде, — погодився Аск.

— І я за це, — мовив уголос невидимий Лахудрик. Хлопці спочатку вклякли від несподіванки, а потім

голосно засміялися, привернувши до себе увагу пе­рехожих.

— До вас наближається детектив. Йому урвався тер­пець чекати на Аскольда, — попередив домовик на подумковому зв’язку одразу всіх трьох, демонструючи свою справді зрослу кваліфікацію.

Аскольд зробив кілька кроків назустріч детективові, а хлопці, навпаки, трохи відійшли.

— То що? — запитав Дмитро, зацікавлено поглянув­ши на Павла та Ілька.

Аск розповів про зустріч з Арсеном усе, що він ді­знався від нього, не згадавши лише назву села та опис будинку, де тримають Надію.

— Ми були вимушені затримати цього фраєра, бо, вискочивши з ігрового клубу, він одразу спробував ко­мусь дзвонити. Шкода, що вам не вдалося зняти ін­формацію, не розкриваючи себе, — сказав Дмитро.

— Погано, я не стримався. Якщо за ним наглядали спільники, тоді вони, побачивши його затримання, за­панікують і можуть щось заподіяти Надії, — не на жарт перелякався Аскольд.

— А якби він їм зараз передзвонив, то могло б бути ще гірше. Та й пасемо ми його з самого ранку, ніяких хвостів за ним не було. Відвеземо Арсена на нашу базу, але довго утримувати там не зможемо. Я вже не кажу, що це загрожує серйозними неприємностями із зако­ном. Ну, що ж, принаймні знаємо напрямок, де шука­ти дівчину. І як же ви спромоглися витягти стільки ін­формації за такий короткий час? — запитав детектив.

— Вважайте, що я телепат. Скажіть, чи вдалося домог­тися, щоб викрадачі дали можливість Надіїному батько­ві поговорити з нею телефоном? — змінив тему Аскольд.

— Ні. Вони кожного разу дзвонять з іншого місця і з іншого номера. Викрадачі чудово розуміють, що дзво­нити звідти, де вони її тримають, небезпечно: запе­ленгуємо, а вивозити кудись в інше місце спеціально для розмови з батьком — великий клопіт. Та й з її ха­рактером є загроза, що Надія якось подасть знак, де знаходиться, або спробує втекти, — пояснив Дмитро.

— Примусьте Арсена, будь ласка, сказати його спіль­никам телефоном, що з ним усе гаразд, але він вирі­шив трохи погуляти Києвом і на базу не повернеть­ся, — попросив Аскольд.

— Намагатимемося, хоча це ненадійно. До кінця во­ни у будь-якому разі йому не повірять і будуть насторо­жі. Звісно, що тепер Арсена вже не можна відпускати.

— Потрібно виграти час для пошуку місця, де пере­ховують Надію.

— Тримаймо один одного в курсі подій, — запропо­нував Дмитро, поспішаючи закінчити розмову, аби швидше напосісти на затриманого Арсена Бабіуліна.

— Домовились. До побачення, — попрощався Аск, який, справді, теж поспішав.

Повернувшись до хлопців, він сказав їм, що із за­триманням Арсена час для визволення Надії дуже скорочується, а їм ще потрібно знайти зброю, авто­мобіль, до того ж не один.

***

Удома вони почали розробляти план власної опера­ції визволення дівчини.

— Ми не можемо створити браму туди, де Книга ще не була, — почав міркування Ілько.

— Я можу винайняти машину, — запропонував Пав­ло. — У мене є права.

— Не слід лишати таких помітних слідів, — запере­чив Аскольд. — Спробую домовитися з Борисом, щоб він позичив нам свою машину.

— Не хотілося б його втягувати у це. Та й нечесно не пояснювати Борисові, навіщо нам потрібна його ма­шина, а якщо розповімо, то він раптом ще захоче їхати з нами, — засумнівався Павло.

— А це не безглузда думка: по-перше, він дуже добре водить автомобіль; по-друге, має пістолет і, за його слова­ми, вправно з нього стріляє, — вголос міркував Аскольд.

— Аску, це реально небезпечно! — запротестував Павло. — Ну з якого дива йому так ризикувати заради майже незнайомих людей?

— Можеш запропонувати щось краще? — втрутився Ілько.

— Запитаймо в Бориса, — поставив крапку в диску­сії Аскольд. — Але тоді доведеться розповісти йому і про Лахудрика, і про Книгу, і про нашу дружбу