Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

цирульник подав заяву до міліції, то чекістам мож­на поставити багато неприємних запитань.

— Гаразд, але все ж таки, у чому секрет вашої поін­формованості?

— Якщо я вам скажу, що до цього причетні сили не­матеріального світу, повірите? — усміхнувся Аскольд, вказавши на крилату постать архангела.

— Щиро кажучи, не дуже. Ну, гаразд, а чи можна ді­знатися, чому ви вирішили, що знайдене у Лаврі похо­вання належить святому митрополиту Київському Пет­рові Могилі? — спробував зайти з іншого боку майор.

— Відповідаю, як на духу, пане майоре: мені про це сказала інша свята — Іуліанія, княжна Ольшанська, — зі знущальною відвертістю відповів Аскольд.

— Вашим зв’язкам у вищому, точніше якнайвищому, світі можна лише позаздрити... — Трохимчук збагнув, що певнішої відповіді не отримає.

— А зараз тобі запропонують співпрацю, — попере­див Лахудрик.

— Даруйте, даруйте! — випередив майора Ас­кольд. — Питання про можливі умови моєї співпраці з вашою організацією, яке ви маєте намір зараз мені поставити, нехай краще лишиться не озвуче­ним. Гаразд?

— А що я можу вдіяти? — вдавав, ніби погодився, майор.

— Ось номер мого мобільного телефону, — Аск простягнув невеликий аркуш із заздалегідь написа­ним номером, — аби вам не доводилося дзвонити ме­ні на хатній. Вибачайте, що відібрав стільки часу. Доз­вольте попрощатися.

— На все добре, сподіваюсь якось іще поспілкувати­ся з таким цікавим співрозмовником. — Трохимчук був змушений погодитися з таким фіналом зустрічі.

«Оце так неділя трапилася! — міркував майор. — А ще і обідня пора не настала. Зранку професор дав мені зрозуміти, що не гратиме за нашими правилами, а те­пер цей пацан довів, що можливості служби у власній столиці досить обмежені навіть у зборі інформації. Так, і професор, і студент — це не перелякані підприємці чи корумповані чинуші, залежні від правоохоронців і готові принижено запобігати їхньої ласки. Це лю­ди зі справжнім почуттям власної гідності, і вони не втрачають її навіть перед силою влади. Саме такі гро­мадяни вийшли на Майдан 22 листопада[34], у перші його години».

Трохи повагавшись, майор вирішив, що таки має ва­гомі підстави потурбувати полковника Вовка навіть у його єдиний вихідний. Він передзвонив шефові на приватний номер і розповів про свої зустрічі. Ранок понеділка було вирішено почати з розробки плану за­ходів реагування на екстраординарні, як виявилося, події останніх днів.

***

Аскольд забіг до продовольчого магазину купити харчів і повернувся додому. Там на нього чекали Ілько з Павлом. Останній уже прокинувся і вигляд мав тро­хи бадьоріший. Чекаючи на дзвінок від детектива Дмитра, вирішили покупатися в Почайні. Ілько пішов запитати дозволу на відвідання табору ще незнайомим Андрієві Павлом. Апостол відповів, що не заперечує, ба більше: він сам хотів би познайомитися з хлопцем, якого названо на честь одного з його побратимів. Цекіста Алєксандра на цей час венеди заберуть із со­бою копати глину, з якої ліплять глечики та миски, аби він не бачив, як до табору прийдуть люди з його часу, а серед них — і добре відомий йому студент-історик.

Захопивши з собою рушники, хлопці перейшли крізь браму у шафі до табору на березі Почайни. Лахудрик заявив, що води не любить, бо він є чесний домовик, а не водяник. Отож ліпше прибе­ре у квартирі, аби зробити приємне Аскольдовій ма­мі, — «це ж людям у святу неділеньку Ним заповідано байдикувати, а домовикам можна і попрацювати».

Павло не приховував свого захвату від побаченого. Йому дуже сподобалося те, що, потрапивши у минуле, вони застали там найтеплішу пору літа — липень.

Апостол зустрів їх доброзичливо і гостинно. Особ­ливо багато він говорив із Павлом: розпитував про йо­го життя у Польщі, наукові інтереси, родину. Здиву­вався майбутньому поділу християнства на східну і за­хідну церкви. Адже засновником першої, Константи­нопольської, вважається саме він, Андрій, а другої, римської, — його рідний брат Петро. Аскольд трохи заспокоїв Апостола, розповівши, що обопільну анафему, накладену аж у середині одинадцятого сторіччя, Римський і Константинопольський святі престоли зняли один з одного ще у 1965 році[35].

Поговоривши з Андрієм, хлопці побігли стежиною до Почайни — купатися. Та не встигли вони поплава­ти й півгодини, коли Ілько помітив, як у гирло річки входить чимала галера. Він помчав до табору, щоб повідомити Апостола про гостей. Аскольд з Павлом ли­шилися спостерігати за прибулими з прибережних ку­щів. Коли нагодилися Андрій з венедами, то з’ясува­лося, що прибув очікуваний ним вантаж з колоній на берегах Моря Гостинного[36], як його звали стародавні греки. Після вітань з командою почалася важка робо­та розвантаження галери, у якій студентам довелося брати участь нарівні з усіма.

Від цілковитого виснаження, з незвички до важкої фізичної праці, їх врятував дзвінок детектива Дмитра, який повідомив, що співробітники його агенції знай­шли Арсена. Він зараз грає в одному з численних сало­нів ігрових автоматів, які густо обліпили станцію мет­ро «Лівобережна»[37], витіснивши потрібні киянам крамниці, кав’ярні та перукарні.

Хлопці мусили негайно повертатися до сучасного Києва. Прихопивши з собою Лахудрика, Аскольд, Іль­ко і Павло помчали до метро й за п’ятнадцять хвилин прибули на «Лівобережну».

Цікаво, що свою першу поїздку на метро Ілько, на подив друзів, сприйняв так, ніби користувався ним усе життя.

Дмитрову машину було припарковано неподалік новоствореного грального кубла, де раніше був дуже пристойний магазин-кулінарія.

— Арсен усередині, на першому поверсі, ріжеться з примітивним одноруким бандитом. Він у червоно-чорній шкірянці, синіх джинсах і білих кросівках, — пояснив Дмитро Аскольдові, коли той підсів до нього в авто. — За ним наглядає один мій співробітник — ху­дий хлопець з довгим волоссям. Він сидить біля сусід­нього автомата.

— Гаразд. Я пішов, а мої друзі лишатимуться на ву­лиці біля входу.

Аскольд зайшов до ігрового залу, де одразу ж упізнав Арсена. Придбавши жетони, він вдав, що починає гру. Лахудрик повідомив, що береться до роботи. За дея­кий час домовик поскаржився:

— Я не можу нічого дізнатися з його думок, бо його цілковито поглинає гра.

— Тоді мені доведеться з ним поговорити. Аскольд підійшов до Арсена і, поклавши руку йому на плече, сказав:

— Привіт, Арсене.

Той смикнувся, миттю підхопився зі стільця й визві­рився:

— Ти хто?

Замість відповіді Аскольд руба запитав:

— Куди ви сховали Надію? Я її друг.

Кілька секунд Арсен здивовано розглядав Аскольда, а потім повільно проказав:

— Не знаю я ніякої Надії.

— Не бреши... — Аскольд не встиг закінчити.

— Обережно! — гукнув Лахудрик.

Запізно. Арсен обома руками сильно штовхнув його, зірвався з місця