Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

— Нєт! Давай мотай отсюда, а то пса спушу! — Лу­кан знову напружився — щось неприродне відчувало­ся у цій розмові.

І чому мовчить Цезар? Лукан на мить озирнувся на собачу будку і побачив, як їхній злющий пес, схилив­ши кудлату голову та вимахуючи хвостом, розглядає якогось летючого кота, що водить перед його мордою короткими лапками. «Я ж сьогодні не пив», — поду­мав Лукан. Уже розуміючи, що коїться щось небезпеч­не, він виймає пістолет, аби крізь тонку металеву хвір­тку вистрелити у хлопця на вулиці...

Не встигає. Тонкий, на межі чутності, короткий по­свист. Щось майже не боляче, але сильно б’є його у праву щоку. В очах спалахує білий вогонь. Лукан ви­пускає зброю і хапається рукою за обличчя, з якого стирчить тонкий довгий стрижень. Настає темрява.

Ілько закидає лук за ліве плече і зістрибує зі старої груші у двір. Вовкодав у будці не звертає на молодого венеда жодної уваги. Трохи зляканий Лахудрик дістає з кишені Лукана ще теплий від його руки пістолет і простягає Ількові. Той жестом відмовляється взяти зброю. Тоді домовик кладе її поряд з тілом.

— Може, ви вже відчините нам? — З-за хвіртки чути злий Борисів шепіт.

Домовик знаходить в іншій Лукановій кишені ключ, яким замкнено хвіртку, і Ілько починає вовтузитися з тугим замком. У нього мерзнуть руки, відімкнути ніяк не вдається. Раптом домовик стукає себе лапкою по лобі й з коротким зойком «Тю!» проходить крізь мета­леву хвіртку, хапає Бориса за пальто і з натугою втягує його на подвір’я.

— Відчиняй сам, коли такий розумний! — гордо за­являє хлопцеві.

— Нічого собі!.. — спантеличено кліпає очима Бо­рис, з острахом позираючи на Лукана.

Та швидко опановує себе, бере ключ із замерзлих Іль­кових рук і відчиняє хвіртку Аскольдові й Павлу, які до­сі ховалися у салоні машини за тонованими вікнами.

Борис обережно, але вміло бере Луканів пістолет. Разом з Аскольдом, Павлом і домовиком вони стрімко мчать до будинку. Ілько лишається чатувати надворі. Вовкодав Це­зар здивовано поглядає на нього, втім мовчить.

Двері у сіни не замкнено. Домовик невидимим просотується до кімнати, де голосно хропе Крадьков, аку­ратно забирає зі столика біля ліжка пістолет і ключі від льоху, де тримають Надію. Нишком у кімнату захо­дять хлопці.

— Якщо ви не збираєтеся його вбивати, то не слід, щоб він бачив ваші обличчя, — тихцем попереджає друзів домовик.

Борис, який ще не звик до подумкового зв’язку, від несподіванки з гуркотом впускає на підлогу піс­толет. Крадьков миттєво схоплюється на ноги, на­мацуючи зброю і намагаючись дотягнутися до ви­микача світла. Починає голосно кричати, гукаючи на допомогу Лукана. Аскольд коротким замахом сильно б’є Крадькова у вилицю, той знову падає на ліжко. Павло і Борис у темряві, заважаючи один од­ному, навалюються на бандита. Після короткої бо­ротьби Крадьков, зв’язаний власним паском і роз­дертим простирадлом, опиняється на підлозі. Йому на голову накидають наволочку і запихають у рота якусь ганчірку. Павло, не втримавшись, б’є його но­гою під ребра. Разом із Борисом вони кладуть неру­хомого покидька під ліжко і прив’язують рештками простирадла до його ніжок. Аскольд уже в сінях, ко­ло ляди, що закриває льох.

Дівчина сиділа у тій самій позі, прикута до драбини. Побачивши у темряві постать, злякано відсунулася в куток, наскільки дозволив ланцюг.

— Надю, не бійся! Це я — Аскольд!

Вона скрикнула з несподіванки і спробувала підвес­тися на ноги, але одразу впала. Щось намагалася ска­зати, але горло перехопив спазм довго стримуваного плачу. Поряд уже був Павло. Він також намагався за­спокоїти сестру. Надія тихо схлипувала. Аскольд трем­тячими руками нарешті відімкнув замок кайданів. Дів­чина знову спробувала стати на ноги, але вони не слу­халися — затекли від тривалого сидіння. Тоді Аскольд узяв її на праву руку, вона обхопила його за шию, і він почав обережно підніматися драбиною. Павло страху­вав Аскольда позаду, а нагорі Надію підтримав Борис. Лахудрик тим часом з’ясував у тутешнього домовика, як і коли викрадачі опинилися в цьому будинку.

Поки Павло та Аскольд допомагали Надії, яка вже потроху почала оговтуватися, вийти надвір, домо­вик подумки покликав Бориса. Попросив узяти ве­ликий пакет із супермаркету, що валявся у кух­ні, та, показуючи, де у бандитів сховано зброю, до­кументи і гроші, допоміг хлопцеві усе те зібрати. Замкнувши хату, Борис із невидимим Лахудриком останній вибіг надвір.

Біля воріт уже не було Луканового тіла. Ілько пояс­нив, що сховав його в сараї за дровами. Хвіртку зам­кнули ключем.

Аскольд і Павло посадили Надю на заднє сидіння поміж себе. Борис сів за кермо, а Ілько поруч із ним. «Лексус» швидко, наскільки дозволяв сільський шлях узимку, рушив до траси, де на узбіччі, схова­ний за бетонною коробкою автобусної зупинки, ли­шався їхній «Пежо». Годинник на панелі управління машини показував початок третьої ночі. Борис обережно повів машину.

Раптом Лахудрик, який не поспішав показуватися, щоб зайвий раз не турбувати Надію, подумки пові­домив, що чує наближення з боку Києва на високій швидкості одразу трьох машин. Борис вимкнув фа­ри і обережно заїхав у темний провулок, який, на щастя, спускався до річки, тому з вулиці їх помітити було складно. За кілька хвилин у напрямку будинку, де викрадачі тримали Надію, проїхали три автомо­білі. Трохи перечекавши, Борис заднім ходом виїхав на той самий шлях і на максимальній швидкості помчав до автобусної зупинки. Вчасно не розгледів­ши повороту, влетів у замет. Трохи згаяли часу і здійняли чималий шум, поки вибралися, та все обійшлося — хлопці виштовхали машину на шлях і до шосе дісталися без пригод.

«Пежо» був на місці. Борис із Ільком пересіли у ньо­го. За кермо «Лексуса» сів Павло, Аскольд лишився по­руч із дівчиною. Та коли Борис спробував запустити двигун, виявилося, що той не тягне.

— Доведеться трохи зачекати, доки прогріється. Ка­зав мені батько: «Не заправляйся, Борю, на випадко­вих заправках». Павле, ви з Аскольдом і Надією їдьте у напрямку Києва, а ми з Ільком вас потім наздожене­мо, — запропонував Борис.

— Ні. Давайте всі разом вибиратися, — заперечив Павло.

— Не кажи дурниць. Ті машини, які щойно поїхали в село, швидше за все, якось пов’язані з Крадьковим. Лишати Надію тут — це великий ризик. Тим більше, що сліди нашого перебування у дворі зовсім свіжі. А нам з Ільком ніщо не загрожує — Крадьков навіть на­ших облич не бачив. Усе, не сперечайся. Пального у вас досить, тож їдьте звідсіля швидше.

— Справді, Павле, вези сестру до батьків, а я про всяк випадок лишуся з хлопцями. На останній випа­док