Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

Однак, по-перше, «іменинниками» тоді були саме майстри слова, а не місто Канів. А по-друге, через безсумнівну «круглість» Шевченкового ювілею його могилу вшанувало присутністю республіканське начальство, на тлі якого обласні керманичі виглядали… м’яко кажучи, не надто велично. Сьогодні ж все складалося по-іншому: офіційний урочистий пуск Канівської гідроелектростанції знаменував перетворення провінційної глушини на важливий вузол Дніпровського гідрокаскаду. До того ж у ньому ця ГЕС ставала шостою й останньою з усіх запланованих.

І що, хіба не прекрасний привід для першого секретаря Обласного комітету Комуністичної партії товариша Андреєва очолити святкування?! Та ще й запуск гідростанції традиційно приурочили до чергової річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції… Саме зі згадки про цю подію Олександр Микитович і розпочав урочисту промову:

– Дорогі товариші! Звісно, хизуватися подібними речами скромному партійному працівникові не дуже годиться, але ви прекрасно зрозумієте мої відчуття, коли дізнаєтеся, що ось зараз перед вами виступає ровесник нашої Революції. Так-так, дорогі товариші, я також народився в тисяча дев’ятсот сімнадцятому році, як і Великий Жовтень, який кардинально змінив долю не тільки всіх республік, що мають щастя входити до складу Радянського Союзу, але і всього світу. Це ніяке не перебільшення, дорогі товариші. Й сьогоднішнє перетворення Канева на місто гідроенергетиків є чи не найкращим підтвердженням цій тезі. Саме так, дорогі товариші!

А тому зрозумійте мене правильно: я скажу вам не по-писаному, хоча доповідь мені тут і підготували. Ні, сьогодні я говоритиму без усяких папірців, зате від чистого щирого селянського серця! Так-так, за походженням я дуже скромна людина – селянський син з незаможників. Якби не Великий Жовтень, яка доля чекала б на мене попереду? В кращому разі – жити й померти наймитом. Але рідна радянська влада в люди мене вивела, на вчителя вивчитися дозволила. Коли ж на нашу святу землю навалилися люті фашистські орди – я захищав її зі зброєю в руках у складі мінометного полку. І от тепер, як бачите, доріс до першого секретаря обкому.

Те саме можна сказати і про нашу древню величну ріку – про сивий Дніпро. Сотні… та де там – тисячі років він котив могутні води через плодючі українські землі в Чорне море. Але котив просто так, можна сказати, не приносячи по дорозі нікому жодної користі.

Тепер же це положення зміниться. Ми, комуністи, керовані мудрою Партією, яка веде нас від перемоги до перемоги, сказали: годі байдикувати, Дніпре старий! Ми перегородили тебе греблями і дамбами по всій течії – це покращить умови для судноплавства, збільшить водний, гідротехнічний, меліоративний потенціал нашої республіки, дозволить розводити в штучних морях більше риби, покращить умови для відпочинку наших людей.

Та головне, товариші, в іншому: цілий каскад гідроелектростанцій – ось що отримає наше соціалістичне господарство в результаті! Раніше Канів був таким собі провінційним містечком, в плані економіки нічим особливо не прикметним. Віднині ж він стає шостим у загальному переліку й останнім дніпровським гідровузлом. Отож зараз, дорогі товариші, мені, ровесникові нашої Революції, випала висока честь – подати команду на підключення Канівської гідроелектростанції до мережі…

З цими словами товариш Андреєв вийшов з-за трибуни, перетнув простір, що відділяв трибуну від стіни адміністративного корпусу ГЕС, впевнено взявся за чорну ебонітову ручку розташованого на ній символічного рубильника і замкнув надраєні до блиску контакти! Негайно ж на верхівці станційної греблі спалахнула фраза, яку утворювали переплетіння декількох гірлянд електричних лампочок:

Канівська ГЕС працює на комунізм

Оскільки вже настали присмерки, цю гордовиту палаючу фразу було видно здалеку. Від повноти почуттів натовп, перед яким виступав перший секретар Черкаського обкому Компартії, вибухнув потужними аплодисментами, що плавно перейшли в бурхливу овацію.

Професія енергетика вимагає великої відповідальності. З іншого боку, сьогодні було справжнє свято – введення гідростанції в експлуатацію. До того ж до сьогодні в Каневі не знайшлося зали порядних розмірів, здатної вмістити всіх гостей свята…

Зважаючи на цю обставину, імпровізовані бенкетні столи та ослони (складені з усіх підручних матеріалів, які тільки вдалося відшукати) вирішили накрити просто в актовій залі адміністративного корпусу. Що ж, не тільки учасникам урочистого відкриття, але й тим, хто вже встиг відпрацювати першу зміну, це було дуже зручно! Ясна річ, для високих гостей з області накрили окремий стіл у директорському кабінеті. Поки все начальство перебувало там – почали святкувати і тут, в актовій залі.

За чверть години відтостували тричі. Тоді всі розігрілися як слід, розслабилися, й ніхто вже не звертав особливої уваги на те, чим зайняті інші, окрім найближчих застільних сусідів.

– Іване, а хіба тобі не здається, що перший секретар говорив… ну-у-у, як би це сказати точніше… Трохи ризиковано він говорив, хіба ні?

– В якому сенсі ризиковано? Що ти маєш на увазі, тезко?

– Ну-у-у… Чи не надто велику увагу він притягнув до власної персони? Все-таки говорити не про нашу гідростанцію, а про себе, як про ровесника Жовтневої революції…

– А що ж йому робити, якщо він у сімнадцятому році народився?

– Ну-у-у, я там знаю… Скромніше все ж таки варто поводитися. Мені так здається, що скромніше. Та й тобі…

– Знаєш, тезко, от саме тому, що ми поводимося скромніше, я поки що всього лише начальник зміни, а ти…

– Ну-у-у, Іване, не прибідняйся! Ти не всього лише – ти аж цілий начальник зміни! Це я так, скромненько…

Він підхопив зі столу суху зсередини порожню чарку, з розчарованим виглядом дунув у неї і констатував:

– Через мою водійську професію навіть випити сьогодні не можна.

– А оце вже, тезко, хто на що вчився, – посміхнувся той, кого назвали начальником зміни, та налив собі півчарочки оковитої. – Казав же тобі: давай-но разом поступимо на електроенергетичний факультет!.. Зараз би пив, скільки хочеш, без проблем.

– Ні-ні-ні! У мене з електрикою не склалося, ти ж знаєш. Отож я краще з автівками матиму справу.

– Можна подумати, в автівках акумуляторів нема!

– Ну-у-у, акумулятор з вашими турбінами не порівняти, знаєш…

– Знаю, тезко, знаю. Але якщо ти пити не можеш, то я за тебе вип’ю із задоволенням! Будь здоровим мені й собі! Будьмо!..

Він перехилив чарчину, проте співрозмовник зітхнув:

– А все ж таки, як на мене, перший секретар говорив ризиковано…

– Овва, знов ти за своє!.. – спересердя начальник зміни мало не подавився шматком голубця, насадженим на виделку. – Не одне, то інше… Що з тобою сьогодні, тезко? Розслабся й не парся.

– Та воно, знаєш… Сказано ж було все це при загалі, ми всі це слухали.

– То й що?!

– А те, що тепер не тільки з товариша Андреєва спитати можуть, але й