Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

з усіх нас. З тих, хто його слухав. Я, знаєш, якось не хочу неприємності мати.

– Та облиш ти, тезко!..

– Справді, дарма ви боїтеся, – несподівано втрутився в розмову двох Іванів ще один «застільний» сусіда, на вигляд значно молодший від обох товаришів: – Зараз не ті часи, що раніше, ніхто нічим не ризикує, ні товариш Андреєв, ані ті, хто його слухав. Звідки ви взяли?

– Ну-у-у, як же, як же… Порівнювати себе з революцією, говорити не по-написаному – хіба не ризиковано?

– А скільки буде сімдесят два мінус сімнадцять? – несподівано підморгнув молодший, при цьому спровокований алкоголем блиск в його очах трохи посилився.

– А-а-а?.. До чого це? Щось я… – промимрив водій.

– П’ятдесят п’ять, – впевнено мовив начальник зміни.

– О, вірно! Отже, першому секретареві обкому вже п’ятдесят п’ять років. Та йому всього нічого до пенсії лишилося! Хто ж його чіпатиме?

– Та без папірця що завгодно намолоти можна…

– А тут товариш Андреєв схитрував. Промову йому явно підготували, просто він цю промову вивчив напам’ять. Чи якось так…

– Вивчив?! – обидва Івани здивовано перезирнулися.

– А от послухайте, хіба це не схоже на його слова…

І молодий чоловік продекламував:

Человек сказал Днепру:

– Я стеной тебя запру,

Чтобы, падая с вершины,

Побежденная вода

Быстро двигала машины

И толкала поезда.

Чтобы столько полных бочек

Даром льющейся воды

Добывали для рабочих

Много хлеба и руды…

– Це-е-е… Це що таке?.. – відверто здивувався водій.

– Та так, дитячий віршик Самуїла Маршака, присвячений ДніпроГЕСу. «Війна з Дніпром» називається. Між іншим, це ще до війни написано. Отже, пересказавши своїми словами відомого всім віршика, товариш перший секретар нічим не ризикував. А ви хіба в школі Маршака не вчили?

– Е-е-ет, таке скажеш!.. – відмахнувся начальник зміни. – Це в вашій міській школі таке вчать. А в нашій сільській… Доки з хутора до неї дістанешся, а потім назад… Е-е-ет!..

– Так, я місцевий, канівський, – кивнув молодий. – У нас в місті Бібліотека-музей імені Гайдара знаєте яка?! У-у-у, яка – на весь Радянський Союз другої такої нема!.. До речі, он вони, бібліотекарі. Запросили і їх також до нас на свято, нехай порадіють з усіма разом.

Молодий махнув виделкою з насадженим на неї маринованим грибочком кудись у напрямі протилежного кінця їхнього столу.

– Отож у бібліотеці нашій я колись і прочитав цей вірш Маршака. І так він мені сподобався, що вирішив я на інженера-гідротехніка вивчитись. А ви – начальник зміни Синенко, я не помилився?

– Ні, не помилились. Я справді начальник зміни. А це мій тезка, теж Іван. Щоправда, Артемович, а не Васильович. Він у нас водієм, тому й не п’є.

– Ну, а ми не за баранкою, нам можна! – мовив весело гідротехнік і наповнив чарки собі та начальникові зміни.

Обидва Івани потоваришували з дитинства. Можливо, тому, що обом не пощастило з батьками – просто кожному по-своєму…

Ваня Синенко був п’ятою дитиною в родині. На жаль, його тато Василь так і не повернувся з війни, отож матір була змушена тягнути вдовину лямку, зчепивши зуби й лише іноді самотніми ночами ридаючи в подушку. Проте незважаючи на всю тяжкість їхнього становища, діти трималися дружно, завжди оберігали одне одного, в усьому допомагали матері.

Отож і виріс Ваня Синенко веселим товариським хлопцем. Оскільки ж з дитинства демонстрував неабиякі успіхи в точних науках, то за порадою шкільної вчительки фізики після служби в армії вивчився на інженера-електрика. На новозбудовану Канівську ГЕС він прийшов на посаду начальника зміни, і тепер підлеглі шанобливо іменували його Іваном Васильовичем. Утім, було очевидно, що нинішня посада для настільки кмітливого та енергійного чоловіка – це ще далеко не межа можливостей.

На відміну від нього, Івась Кайстрюк батька мав… і навіть не одного. Проте від подібної «щедрості» долі йому було не легше. На відміну від тезки, на хуторі Відрадному хлопчик з’явився лише в 1947 році, народився ж далеко звідси – на сусідній Сумщині.

Хата його матері Докії Полатай стояла на околиці села Черневе. Сталося так, що під час запеклих боїв з фашистськими загарбниками восени 1941 року жінка прихистила на ніч групу поранених радянських бійців. Трохи перепочивши і перев’язавши рани, вони рушили на схід, намагаючись вийти з оточення. Невідомо точно, що сталося з ними в дорозі, проте буквально на другий день німці привели до Черневого наймолодшого з усіх – перевдягненого в цивільне Артема Рідкодуба, який назвався чоловіком Докії. Природно, жінці тільки й лишалося, що підтвердити ці слова…

Артем залишився в цьому селі на весь період окупації. Коли ж через два роки Радянська Армія звільнила Сумщину – СМЕРШ заарештував хлопця як дезертира. Більше його в Черневі не бачили. Докія знов лишилася з дітьми сама… от тільки дітей в її хаті побільшало! Через цю обставину чоловік, який повернувся з війни додому у травні 1945 року, добряче провчив непутящу дружину. Після того «уроку» жінка майже перестала посміхатися, ховаючи від світу вибиті передні зуби. На тому чоловік заспокоївся і лише коли випивав на чергове свято, скрушно зітхав:

– Ну ти ж і курва драна! Хай би Артемка цей тобі між ніг «прочищав» регулярно, чорти б вас обох не вхопили. Але навіщо було ще одну дитину клепати?! От навіщо, га? Він змився, гадьониш, а мені тепер байструка його до яких пір годувати? Ну ти ж і курва, ох і курва!..

Годі й дивуватися, що малого Івася чоловік Докії терпіти не міг і часто бив, навіть без видимої причини. Особливо нестерпним становище незаконно прижитого хлопчика стало після голодної зими 1946/47 року, яку все сімейство Полатаїв ледь пережило. Зрештою чоловік заявив Докії прямо:

– Подінь свого байструка куди хочеш, тільки б з очей моїх подалі! Бо не стримаюсь, пришибу на смерть – з мене ж за це і спитають. Як відправлять до Сибіру ліс валити, що тоді робитимеш, як наших з тобою діточок одна підніматимеш? Тож вміла дитину нагуляти – зумій тепер кудись її діти.

Думали вони, гадали, всіх родичів питали, аж поки забрати малого Івася на виховання й записати на своє прізвище зголосилася Глафіра Кайстрючиха – троюрідна тітка Докії, яка жила на хуторі Відрадному на Чернігівщині. Тільки тут життя хлопчика стало нарешті більш-менш стерпним, однак побоїв вітчима йому, схоже, вистачило з надлишком. Отож на відміну від свого тезки Вані Синенка, Івась Кайстрюк зростав похмурим і відлюдькуватим. І що найгірше – він завжди і з будь-якого приводу чекав неприємностей! Не дивно, що всякі біди й капості сипалися на сердегу, немовби з рогу достатку…

Тим не менш по закінченні школи він вивчився на водія. Коли вже