Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

в Інституті нейрохірургії на тиждень. Між тим, Даньку і Йоську відвели до директора школи, до неї ж віднесли саморобний свинцевий биток. Природно, весь клас скупчився біля входу до директорського кабінету, звідки крізь не дуже щільно причинені двері іноді долинали уривки фраз:

– Та я ж з лівої, а не з правої…

– Вбити можна!..

– Я звідки знав…

– Ідіот!..

– А нашо вибачатись…

– У скроню!.. Хіба можна?..

– А шо він вилупився…

– Придурок!..

Результати були невтішними. Через неповагу до всенародно улюбленої пісні «Червона рута» обидва хулігани авансом дістали «двійки» в чверті по «Рідній мові», а за побиття однокласника – ще й «незадовільно» по поведінці за тиждень, також авансом. Окрім того, Йоська мав просити вибачення у постраждалого, бо якби його стан погіршився, забіяці «світила» постановка на облік у дитячій кімнаті міліції.

Він вибачався через день, коли до Професора навідалася ціла делегація дітей на чолі з Олександрою Павлівною.

– Гаразд, я не серджусь, – слабко посміхнувся постраждалий. – І, звісно ж, я не хочу, щоб тебе на міліційний облік поставили… Але я ж попереджав, щоб ти вибачився, бо буде біда. От і сталося…

– Та я ж не думав, що ти такий слабкий на голову…

– Йосипе, знов?! – прошипіла крізь зуби класна керівниця.

– Все-все, якщо я кажу, що не серджусь, то пробачаю, – хворий хлопчик заплющив очі. – Я видужаю, неодмінно видужаю. А зараз… якщо можна, хочу полежати спокійно.

Медсестра, яка супроводжувала відвідувачів, зробила всім знак виходити. Але скориставшись загальною стурбованістю, Мар’ян сховався за вішаком з білими халатами, що приткнувся біля дверей. Коли звуки в лікарняному коридорі стишились, він повернувся до ліжка хворого й обережно торкнувся його руки.

– Мареку? – слабко здивувався Професор, розплющивши очі. – Чого тобі треба? Ти ж у цій історії ні до чого…

– Я тобі подякувати хотів окремо, – мовив Мар’ян, – бо «Червона рута» і справді гарна пісня, а Йоська з Данькою справді козли, що сміялися з неї. От тільки ніхто їм не міг цього сказати, бо всі боялися. А ти сказав, не злякався. Тільки погано, що…

– Данька тут ні до чого, – перервав хворий, – а от Йоську треба було зупинити будь-що, бо це дурбецало не тямило, що робило. Я просто не знайшов кращого способу… Але ж я не знав, що у нього в кулаці биток і що він мені у скроню вломить!.. Теж не додумав, а це теж погано.

Мар’ян хотів заперечити, що якщо хтось і винен, то саме Йоська. Однак натомість спитав здивовано:

– А-а-а… чому його треба було зупиняти? Що він такого робив? І чому Данька не причетний, коли вони разом…

– А ти хіба не зрозумів? – у слабкому голосі Професора відчувалося здивування. – Це ж очевидно.

– Не зрозумів.

– Ну знаєш…

Хворий подумав трохи, потім ледь помітно скосив очі набік:

– Давай не зараз, бо ми іншим заважаємо. Палата ж на вісім місць.

– Ти-и-и… говорити не хочеш?..

Проте в палату якраз повернулася Олександра Павлівна і без зайвих пояснень витягла Мар’яна в коридор.

– Одужаю, тоді скажу, – пообіцяв на прощання Професор.

І справді, коли через тиждень він, на загальне полегшення, знов з’явився у школі, то після уроків підійшов до Мар’яна і спитав:

– То як, чи додумався ти, навіщо Йоську треба було будь-що зупиняти?

– Ні, – чесно зізнався Мар’ян, який через різні клопоти вже й думати забув про свою минулу цікавість. – А-а-а… навіщо ж?

– М-м-м… Я думав, ти здогадаєшся. Шкода.

– Та не тягни вже, кажи.

– Все ж надто очевидно: Йоська ж єврей!

– А-а-а… ти що, євреїв не любиш?!

Мар’ян аж позадкував, бо ніяк не очікував такого дикунства від нібито начитаного розумаки.

– Дурниці! Я ж сам напівкровка, – слабко посміхнувся Професор.

– Ти-и-и?..

– Ну так, по мамі.

– А-а-а…

Утім, Мар’ян все одно нічого не второпав.

– Ти щось знаєш про «справу лікарів-отруювачів»?

– Ні. А що це таке?

Хвилин десять пішло на пояснення, потім Професор додав:

– Ну, десь отак. Я сам не про все розвідав, бо зараз дорослі говорити про це або стидаються, або не хочуть. Але все ж знаю, що в п’ятдесят другому році мою прабабусю Ітеле заарештували як «вбивцю у білому халаті».

– Як?! Твою прабабцю?! – Мар’ян не вірив, що таке загалом можливо.

– Так, Мареку, бабусю моєї мами Гаті. Заарештували, до Лук’янівки запроторили, де вона довго сиділа, а вийшла зовсім хворою й невдовзі померла. Отакі-от справи… Ну що, тепер врубився нарешті?

Але Мар’ян все одно нічого не розумів!..

– Ох ти ж і тугодум, – зітхнув Професор. – Тоді давай так… Хто розкрутив «справу лікарів-отруювачів»? КДБ! Вони хотіли, щоб інші люди розлютилися на євреїв, а тоді зібрати всіх і в Біробіджан вислати. Так?..

– Припустимо, що так.

– А тепер прикинь далі… Тобі ж подобається «Червона рута», хіба ні?

– Подобається.

– А «Водограй»?

– Подобається.

– А «Черемшина»?.. А «Чорнобривці»?.. А «Два кольори»?..

Мар’ян закивав.

– От бачиш, скільки пісень, які подобаються, причому не тільки тобі! Думаєш, таке… всіх влаштовує? Чи, може, не всіх?..

Мар’ян хотів щось заперечити… однак застиг із роззявленим ротом.

– Нарешті здогадався, – зітхнув Професор. – А я второпав ще тоді, що «Червону руту» спаплюжили не такі дурники, як Данька з Йоською, а хтось інший. Ці дурники просто підхопили те, що почули від інших. А ті також від ще інших чули. І так далі… А ти чув, яке убозтво з «Черемшини» зробили?

– Ні-і-і…

– А я чув, просто повторювати не хочу. Отже, Мареку, це все не просто так. Тепер далі: Данька з Йоською почули дурню та повторили, ага?

– Ага.

– Кому з них пробачать, а кому ні?

– А-а-а…

– Даньці пробачать, бо Данька Красноштан – він українець, хоч і геть дурний. А Йосці Гороховському не пробачать! Скажуть: мовляв, жидівська пика з чудової української пісні знущається. І ще скажуть: євреї проти українців. Ти розумієш, що так може дійти до нової «справи лікарів»?..

Мар’ян безпорадно дивився на Професора, не знаючи, що заперечити.

– А тепер останнє: згадай, хто розкрутив ту справу і вгадай з трьох разів, де насправді перевирають українські пісні, які всім подобаються!.. От тому я й мусив Йоську зупинити. Саме я, бо тепер скажуть: ні, не всі євреї паскудні, не всі проти українців, якщо Спартак Йоську зупинив! Тоді у них – у тих, хто все це затіяв, нічого не вийде. Отакі справи, Мареку.

Канівська ГЕС, 4 листопада 1972 року

Високе начальство обласного рівня майже ніколи не навідувалося до цього тихенького провінційного містечка. Востаннє це сталося аж вісім років тому: адже тоді 22 січня виповнилося 60 років від дня народження Аркадія Гайдара, а 9 березня – рівно 150 років від