Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

Німеччини, оскільки він боїться помсти більшовицьких агентів. Надрукуємо й фото: ви в оточенні німецьких офіцерів передаєте золото представникам окупаційних властей. І ваших дітей знайдуть на Уралі. Навіть на Північному полюсі. І тінь вашої мнимої зради впаде на весь ваш рід.

— Хай і так, — почулася тверда відповідь Спичака, — але золота я вам не віддам. Нехай я буду вважатися зрадником своєї Батьківщини, але не стану ним насправді.

— Це героїчна позиція! — глумливо прогудів Дітмар. — Але я не розумію, в ім'я чого ви так безглуздо жертвуєте своїм життям, майбутнім своїх дітей?

— В ім'я Радянської Батьківщини!

— Непереконливо, — заперечив Дітмар. — Яке відношення мають між собою золото, ваше життя — і Батьківщина?

— Пряме, — переконано відповів Спичак. — Вам не дано цього збагнути.

— Чому? — вихопилось у Дітмара.

— Ви, буржуа, капіталісти, вважаєте себе центром всесвіту. Для вас основне — гроші, золото, власне благополуччя. Влада і розкоші — мета вашого життя.

— Що ж є метою вашого життя? — розлючено процідив Дітмар.

— Благополуччя мого народу, — відповів Спичак, — і моїх дітей в тому числі. Я, вчорашній раб, здобув волю. І я знаю їй ціну. Я став господарем своєї землі. І захищаю її, як можу і як умію. Тільки вам цього не збагнути! Сліпій людині не можна розповісти, який вигляд має сонце, і глухий ніколи не зможе отримати насолоду від музики.

— Все це лише красиві слова! — розсердився Дітмар. — Я настійно вам раджу скористатися нашою пропозицією. Совість, честь, обов'язок нічого не варті, коли йде мова про збереження власного життя. Невже ви не можете збагнути цієї простої і незаперечної істини? Даю вам слово німецького офіцера, що завтра ви вже будете трупом. Як правило, від мертвих лишається горбок землі, могила. Від вас не залишиться нічого. Ви зникаєте безслідно, хоча могли б жити в розкошах та достатку. Даю вам останній шанс.

— Я не можу зрозуміти вас, а ви не спроможні збагнути моїх поглядів, — зневажливо кинув Спичак, — бо говоримо ми про зовсім різні речі. А раз так, то й нема нам про що говорити. Золото ви не одержите! Це я вам заявляю напевно! Комуніст ніколи не стане зрадником.

Дітмар розлючено наказав Маєру:

— Вивести! І розстріляти зараз же!

Маєр викликав варту.

— Вивести і розстріляти негайно! Про виконання наказу доповісти!

— Фанатик! — обурено вигукнув услід Спичаку Дітмар. — І всі вони в переважній більшості фанатики. Солдати, партизани, підпільники, жінки і діти вмирають і лишаються вірними своїй ідеї, більшовикам. Вони отруєні ними, всі як один. Цей в'язень поводився так, ніби взагалі не боїться смерті. Але ж він напевне хоче жити! Молодий, дужий, повний сили. І спокійно пішов на видиму смерть! Єдиний дійовий засіб боротьби з такими фанатиками — їх повне знищення. Повне! Тут я цілком згоден з Гітлером. Але ж їх двісті мільйонів. Практично знищити за короткий час таку масу населення неможливо. Для цього потрібно не менше як десять років. Ми не можемо мати цей час. І ми програємо цю війну. Правильніше, ми вже її програли.

— Ні, мій генерале, — гаряче заперечив Маєр, — ми виграємо цю велетенську, ще незнану в історії битву. Скоро впаде Сталінград. Наше військо форсує Волгу, і танкові колони вермахту підійдуть до Уралу, паралізують цей промисловий центр більшовиків. Проти комуністів виступлять наші союзники — Японія і Туреччина. Москва не спроможна витримати такого натиску. Останні події повністю підтверджують розрахунки фюрера. Ще один удар — і німецька армія на Уралі!

— Дурниці! — рішуче вигукнув Дітмар. — Всі ці нікчемні розрахунки фюрера — заспокійливі пілюлі для обивателя. Німеччина стікає кров'ю, війна програна, і ми, Отто, повинні думати про свій власний порятунок. І не тільки думати, а й діяти — і діяти поскоріше. Нині цю гірку істину розуміє багато високопоставлених осіб, і вони вживають належних заходів. Нам варто вже сьогодні подумати про майбутнє. Воно проступає в досить похмурому забарвленні.

— Я не розумію вас, мій генерале. — Голос Маєра тремтів.

— Зараз я все поясню, — пообіцяв Дітмар. — Мені достовірно відомо, гер Маєр, що деякі наші колеги, звичайно, ті, які мають солідні заощадження, придбали на всякий випадок гарні маєтки в країнах Південної Америки. Гроші цього фанатика стали б нам у неабиякій пригоді. Навіть подумати страшно про таке багатство. І воно випорснуло з наших рук. Кожна людина, Отто, повинна мати кошти на чорний день, який невмолимо наближається до нас. І нам треба поспішати, бо часу дуже обмаль. Необхідно зробити все, щоб оволодіти скарбом пана Хоткевича.

— Невже справді становище таке безнадійне? — не вірив Маєр. — Адже фюрер обіцяє застосувати нову зброю.

— Блеф! — вів своєї Дітмар. — Ніяка зброя не спроможна врятувати нас від поразки. Зараз я мушу їхати на Татарський острів, ознайомитися з підготовкою до виробництва та застосування цієї, так званої, нової зброї. Добре, як нам пощастить за допомогою хімії очистити від ворогів тили наших військ. І всі оці ліси, болота перетворити на мертву зону. Звісно, цей місцевий успіх не може принести нам перемогу над ворогом в Сталінграді. Через місяць маємо почати операцію «Сахара». Приступимо до очищення Полісся від партизан. Спробуємо використати нову зброю проти білорусів. Взагалі ці партизани все більше нахабніють. Проти них доводиться кидати регулярні війська. Нині з фронту довелося зняти двадцять вісім дивізій. Нарешті витруїмо партизан і на скипидарному заводі. Надто багато диверсій влаштовують ці бандити на навколишніх залізницях.

Фашисти ще перекинулися кількома фразами і вийшли із Зоряної, за ними зачинилися двері і голосно клацнув замок.

Юрко рвучко встав і не пішов, а побіг до лейтенанта, розповісти про почуті новини.

Вершина сидів у кімнаті Червоної красуні, читав грубезну книгу в шкіряних палітурках. Побачивши Юрка, запитав:

— Ну, про що там домовлялися фашисти? Юрко вирішив почати з головного для Вершини:

— Іване Петровичу, жива ваша Люся. Її скоро мають привезти в Київ. Маєр хоче судити підпільниць і видати її за зрадницю.

— Не поспішай! — перебив його Вершина. — Розповідай по порядку, з подробицями.

— І Консул тепер відомий, — поспішив Юрко. — Правду