Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

сьогодні керує школою «Вольф»? До речі, Зауер загинув у Мінську при нез'ясованих обставинах. За нього розстріляно сто заложників. Доповідна знаходиться в моєму сейфі. Але я обурений! Так, так, гер Маєр, ваш вчитель і благодійник — обурений! Як же ви, гер Маєр, могли приховати від мене таку кількість золота?

— Це не зовсім так, мій генерале.

— Як я маю розуміти ваші слова, гер Маєр, «не зовсім так»? Ви захопили меншу кількість золота, ніж говориться в доповідній Зауера?

— Дійсно, наша група, — відповів Маєр, — захопила власника золотого скарбу, але більшовик-фанатик не бажає розголошувати свою таємницю.

— Невже ви так і не зуміли розв'язати йому язика?

— На жаль, ні. Цей комуніст виявився справжнім фанатиком. Ніякі тортури на нього не діють.

— Де перебуває цей фанатик зараз?

— У підземеллі цього палацу. Тут є досить просторі приміщення.

— Я можу поговорити з ним?

Було чути, як Маєр підняв телефонну трубку:

— Гер Краус, прошу привести в мою опочивальню арештованого номер один.

Невдовзі рипнули двері, і до Зоряної зайшло кілька чоловік, почулося гупання важких солдатських чобіт.

— Вартові можуть бути вільні, — наказав Маєр. — Залиште арештованого і чекайте в коридорі.

— Пане Спичак, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, почав Дітмар ламаною російською мовою, — прошу вас сідати. Я буду порозмовляти з вами. Прошу випити келих коньяку. Я прийшов до висновку, що коньяк поліпшує настрій, сприятливо впливає на розумові здібності людини і дає їй можливість прийняти єдино правильне рішення.

— Дякую, — почувся глухуватий, байдужий голос. Спичак говорив чистою німецькою мовою. — Але я не вживаю хмільних напоїв, бо вважаю, що вони затуманюють розум людини, отруюють її свідомість.

— О, — пролунав здивований голос Дітмара, — ви знаєте німецьку мову? Звідки? Де навчалися?

Спичак пояснив:

— Після революції партія послала мене вчитися в Лейпцігський університет, там я закінчив економічний факультет.

— Коли? — запитав Дітмар.

— Невдовзі перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг і хотів звинуватити в цьому злочині болгарського комуніста Димитрова.

— Ви смілива людина, гер Спичак! — насмішкувато мовив Дітмар.

— Мені нічого втрачати, — в тон йому відповів арештований.

— Отут я з вами не згоден, — жваво заперечив Дітмар. — Ви маєте можливість стати багатою і шанованою людиною.

— Я вже чув цю пісню, — байдуже кинув Спичак.

— Сьогодні з вами розмовляє генерал німецької армії. І я зумію дотримати свого слова. Слухайте мої пропозиції. До речі, це остання розмова. Або ви приймаєте наші умови, або завтра на світанку будете розстріляні.

— Я вам відповім наперед, — зневажливо відказав Спичак, — що ніяких умов і пропозицій фашистів не приймаю.

— Хай і так, — погодився Дітмар, — але я все-таки висловлюю наші пропозиції. Нам відомо, що ви заховали п'ятдесят два кілограми золота і десять мільйонів карбованців паперових грошей. Ми затримали вашого шофера, якого ви відпустили додому, і самі повели машину. Він про все розповів під час допиту. Якщо покажете нам місце, де сховано скарб, вам буде гарантоване життя. Ми дамо вам паперові гроші, десять кілограмів золота і переправимо вас на територію нейтральної Швейцарії. Звичайно, при умові, що ви ніде не промовитеся про нашу угоду.

Дітмар помовчав, потім продовжив загрозливо:

— Якщо ж не приймете наших умов, то, повторюю, будете розстріляні завтра на світанку. Подумайте і зробіть вибір. Сьогодні ще маєте можливість зробити його — завтра буде пізно.

— Я вже давно зробив вибір, — спокійно відповів арештований. — Вибір остаточний і безповоротний. Золота я вам не віддам! Не бачити вам його, як власного вуха.

— Поясніть мені ваше рішення, — мовив Дітмар. — Невже чуже золото має для вас більшу цінність, ніж власне життя?

— Золото не моє, а державне, — пояснив Спичак. — Я керуючий державним банком і відповідаю своїм життям, честю, совістю за доручені мені цінності.

— Ви комуніст? — запитав Дітмар.

— Так, комуніст-ленінець, — з гордістю відказав Спичак — учасник штурму Зимового палацу, воював з кайзерівцями в 1918 році. Я завжди чесно виконував свої обов'язки і виконаю їх до кінця. Зрадником ніколи не стану.

— Така вірність своїм ідеалам похвальна, — стримано сказав Дітмар, — але все повинно мати розумні межі. Я не залякую вас, Спичак, але завтра ви будете обов'язково розстріляні. Зважте, що життя дається людині лише один раз. Це істина, яку ніхто не спроможний заперечити. Чи згодні ви зі мною?

— Звичайно.

— От бачите, — почувся задоволений голос Дітмара, — наші погляди збігаються. Адже факти — вперта річ, і заперечувати їх неможливо.

У Зоряній клацнула запальничка, і Дітмар сказав:

— Можливо, і ви запалите, Спичак? До ваших послуг чудові гаванські сигари. Сьогодні ми воюємо з Америкою і палимо заокеанські сигари. Ви економіст, зробіть потрібний висновок з цієї дрібниці.

— Я не палю, дякую.

На якусь мить запанувала мовчанка.

— Так на чому ми зупинилися? — знову почав розмову Дітмар.

— Ви сказали, мій генерале, — поквапливо нагадав Маєр, — що заперечувати очевидні факти неможливо.

— Саме так, — проказав Дітмар. — Ви, Спичак, погодилися, що життя людині дається лише один раз. І якщо не пристанете на наші умови, завтра будете мертві. Ваш труп закопають у якомусь глухому закутку, зрівняють землю, і ніхто не згадає, що жив колись на землі Корній Спичак і поліг смертю, рятуючи чуже золото. А ваші діти виростуть сиротами, житимуть в холоді і голоді, бо їх батько не думав про їх майбутнє. Ви згодні зі мною, Спичак?

Спичак відповів:

— Не згоден, мої діти знатимуть: їх батько поліг за Радянську владу, лишився їй відданим до кінця. Вони будуть гордитися своїм батьком.

— Даремно ви сподіваєтеся на таке, Спичак, — заперечив Дітмар, — даремні ваші надії. Я накажу надрукувати в окупаційних газетах повідомлення про передачу німецькій адміністрації значних цінностей керуючим банком Корнієм Спичаком, якому за цей вчинок виділено щедру нагороду і надано можливість проживати на території