Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

Нова повість українського радянського письменника розповідає про допомогу підлітків радянським партизанам та підпільникам у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, вона продовжує тему раніше виданих повістей автора — «Таємниця Зіркової кімнати» та «Наказ лейтенанта Вершини».

Нова повість українського радянського письменника розповіла про допомогу підлітків радянським партизанам і підпільникам у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, вона продовжує видані раніше повісті автора — «Таємниця Зоряної кімнати» і «Наказ лейтенанта Вершини».

Моєму земляку івану Лукичу Дяченку, герою-підпільнику часів Великої Вітчизняної війни з села Нова Басань Чернігівської області присвячую цю книгу.

Автор

Пригодницька повість «Татарський острів» є продовженням двох повістей, які свого часу вийшли у видавництві «Веселка»: «Таємниця Зоряної кімнати» та «Наказ лейтенанта Вершини». Усі три повісті об'єднує спільна тема — зображення героїчної боротьби радянських людей, партизан та підпільників з німецько-фашистськими загарбниками. Всі, хто міг тримати в руках зброю, піднялися на захист своєї Вітчизни. І поряд з дорослими пліч-о-пліч стояли й хоробрі та кмітливі юні патріоти.

Чимало героїчних епізодів, подій, випадків, що знайшли своє відображення в трилогії, взято з реального життя. Мої дитячі та юнацькі роки пройшли в селі Нова Басань на Чернігівщині. Село розкинулося на межі Полісся і Лісостепу. Один його край підступає до дрімотних борів, а інший вибігає на безкраї степові обшири. Мене змалку чарувала навколишня природа, притягали до себе таємничі лісові нетрі, загадкові лісові стежини, кликали на свої простори зелені луки, манили сині, задумливі озера. Змалку вражали мою уяву хвилюючі перекази про славне минуле, спогади про давні й порівняно недавні героїчні події. У розповідях літніх людей, яким часом давно вже перевалило за столітній рубіж, часто химерно перепліталася сива давнина і сучасність. Подібне явище цілком закономірне. Минуле ніколи не зникає безслідно, воно назавжди лишається в пам'яті та серці людей, облагороджує їх душі, наснажує силою. Спогади про Богдана Хмельницького та його вірних сподвижників чергувалися з іменами Клима Ворошилова, Семена Будьонного, Миколи Щорса. І всі ці спогади підкріплювалися незаперечним, так би мовити, фактичним матеріалом. На берегах тихої, замріяної Недри, особливо після повені, доводилося натрапляти на поржавілі татарські стріли, списи, ятагани, що їх погубили нападники-ординці, коли тікали з нашої землі. Вони відкочувалися, зникали в степовій безвісті, щоб знову зненацька з'явитися на степових шляхах, і знову земля засівалася ворожими стрілами.

Влітку, коли ми, хлопчаки, поверталися з старого урочища Забловщина, — то завжди зупинялися відпочити біля невеличкої кринички з холодною і чистою, як кришталь, водою. У косовицю, як уже добре темніло, збиралися тут косарі, сідали на стовбур поваленої верби, розмовляли, згадували давні події. І довго під зорями точилася задушевна, щира бесіда. Пам'ятаю, як старий дід Улас переконував присутніх, що біля цієї криниці відпочивав Богдан Хмельницький з своїми відважними вояками, пили воду, милувалися річкою Недрою. Сподобалася гетьману вода з цієї криниці, і він наказав викласти її стіни кам'яними плитами. І як було не вірити дідові Уласу, коли стіни криниці й справді були викладені темними, скипілими від часу плитами, а косарі, коли чистили та поглиблювали криничку, знайшли в ній шаблю з довгим посрібленим руків'ям, ятаган, давній-предавній пістоль, позеленілий від часу панцир.

Знахідки зримо нагадали про минуле, наблизили його до мене та моїх товаришів, ніби й нас зробили учасниками тих подій.

Героїка громадянської війни нагадувала про себе на кожному кроці. Поряд з моїм рідним селом Нова Басань розкинулось заквітчане зеленими садами та гаями, оточене блакитними озерами село Піски. Тут народився славетний поет Павло Тичина. З Нової Басані, з Пісок, з усіх навколишніх сіл ішли до Червоної Армії добровольці.

На широкому вигоні колись стояли тачанки богунців, і сам Микола Щорс виступав на мітингу перед моїми односельчанами. А в тому ж урочищі Забловщина лишилися глибокі окопи, викопані червоними повстанцями, які хоробро билися з петлюрівцями, денікінцями, кайзерівцями, громили махновські банди. Пам'ятаю, як ми, сільські хлопчаки, ідучи до лісу, завертали до тих окопів, оглядали їх, а якось знайшли гостроверху німецьку каску, прострілену меткою кулею.

Порівняно недавно стихло, відкотилося за обрій гарматне грімкотіння громадянської війни. А над країною знову розпростерло свої крила тривожне передгроззя. Наближалася війна з фашистською Німеччиною. Гітлерівці, як ті розбійники, без оголошення війни напали на нашу землю. Але їх напад не викликав ні страху, ні розгубленості. Наші люди піднялися на захист своєї Батьківщини. Після запеклих боїв фашистам пощастило окупувати частину нашої території. Захопили гітлерівці і моє рідне село Нова Басань. І вже в перші дні ворожої окупації в селі почало діяти численне і добре організоване патріотичне підпілля. Нелегкі випробування випали на долю моїх земляків. Трапилося так, що недавні хлібороби, трактористи, комбайнери, вчителі, лікарі, школярі, люди мирних професій віч-на-віч зіткнулися з вишколеними фашистськими розвідниками і змушені були вести з ними нещадну боротьбу. Ціною великих втрат, ціною неймовірних зусиль зривалися злочинні, підступні наміри окупантів. Підпільники створили партизанський загін, озброїли його, обмундирували, забезпечили продовольством, медикаментами і вирядили в рейд по глибоких тилах гітлерівців.

Майже рік трималося підпілля в селі Нова Басань, завдаючи окупантам відчутних та дошкульних ударів. Керував підпіллям мужній і безстрашний патріот Іван Лукич Дяченко. Про хоробрість, відвагу і безмежну кмітливість Івана Дяченка, якого друзі довірливо називали Лукичем і зараз можна почути хвилюючі перекази в Новій Басані та навколишніх селах.

Чимало героїчних епізодів з діяльності Новобасанського підпілля знайшли своє відображення у пригодницькій повісті «Татарський острів».

Як не намагався Юрко заснути, сон не приходив. Подумки хлопець був на Кам'яному Розі, і його розбурхана уява малювала охоплені вогнем танкетки, потрощені фургони, вбитих ворожих диверсантів. Добре, мабуть, спрацювали магнітні міни. Де той Кам'яний Ріг, а де Юркова хата, а від вибухів шибки з вікон посипалися. Мабуть, від тих мін чорні фургони разом з диверсантами на середину Прип'яті позалітали. І хлопець, як наяву, бачив фургон з диверсантами. Підхоплений вибухами, він злетів у повітря і важко впав у темні хвилі Прип'яті.

Подібну картину Юрко вже бачив восени минулого року. Захопили фашисти село, навели переправу, і посунули по ній машини та обози на протилежний берег ріки, а звідти — на Київ. Якось у вересневий погожий день на березі скупчилося чимало ворожої техніки. На кручі зупинився зелений автобус з есесівцями. І тут налетіли наші літаки. Машини, як ті м'ячики, злітали