В. М. Білоконьов - Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)

передбачений ст. 17 — ч. 3 ст. 140 КК, 06.01.1995 р. Пленум Верховного Суду України вирок суду змінив і зокрема відзначив, що засуджений вироком від 19.01.1993 р. М. повністю відбув покарання в квітні 1994 р. Після цього було встановлено, що М. винний ще в двох злочинах, перший який вчинив до, а другий — після ухвалення цього вироку. Таким чином, відповідно до наведених обставин при призначенні М. покарання за другим вироком у даній справі суду необхідно було застосувати як ч. 3 ст. 42 КК, так і ст. 43 КК. При цьому суд повинен був, застосувавши ч. 3 ст. 42 КК, зарахувати М. покарання, відбуте ним за першим вироком від 19.01.1993 р., а потім застосувати правила ст. 43 КК. Враховуючи наведене, Пленум Верховного Суду України визнав необхідне внести відповідні зміни у вирок суду, застосувавши до М. за ч. 3 ст. 42 КК принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а за ст. 43 КК — принцип часткового приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком, оскільки це не погіршить становище засудженого[222].

Ми звертали увагу на те, що не можливо не тільки виконувати перший вирок самостійно на підставі якого засудженого було звільнено від відбування покарання, а також не можливо звільняти засудженого від відбування покарання з випробуванням при “проміжному” призначені покарань, якщо при цьому одночасно застосовуються правила, передбачені ч. 4 ст. 70 КК та ст. 71 КК. Однак деякі вищестоящі суди приймають рішення про самостійне виконання першого вироку при призначенні «проміжного» покарання, не дивлячись на те, що суд такого рішення не приймав.

Приклад: Районний суд вироком від 10.10.2007 р. засудив П., раніше судимого 26.04.2005 р. за ч. 1 ст. 185 КК, ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки обмеження волі, із застосуванням ст. 75 КК, — за ч. 1 ст. 321 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 311 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 307 КК із застосуванням ст. 69 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, за ст. 290 КК на 1 рік обмеження волі, за ч. 2 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК остаточно призначено йому покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив злочини, передбаченні ч. 1 ст. 321, ч. 2 ст. 311 та ч. 3 ст. 307 КК до постановлення першого вироку, а інші злочини після постановлення цього вироку. Апеляційний суд вирок місцевого суду змінив і зокрема вказав, що при призначенні покарання за сукупністю злочинів та вироків П. суд правильно застосував порядок призначення покарання, передбачений ч. 1 ст. 70 та 71 КК, однак не дав розмежування злочинів, по яким він призначив покарання з застосуванням ч. 1 ст. 70 та ч. 4 ст. 70 КК. Колегія суддів на підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 321, ч. 2 ст. 311 та ч. 3 ст. 307 КК та злочинів, передбачених вироком суду від 26.04.2005 р. призначила П. покарання у виді 5 років позбавлення волі. Вирок суду від 26.04.2005 р. постановлено виконувати самостійно. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 289, ч. 2 ст. 185 та ст. 290 КК призначила йому покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначене П. покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі[223].

На наш погляд, апеляційний суд погіршив становище засудженого П., оскільки районний суд призначив останньому остаточне покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а апеляційний суд призначив засудженому покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі без конфіскації майна, а крім того, постановив вирок суду від 26.04.2005 р. виконувати самостійно.

3.1.1. Практика застосування ст. ст. 70 ч. 4, 71 КК при засуджені двічі, протягом іспитового строку (ст. 75 КК)

У судовій практиці неодноразово виникали випадки, коли засуджений, будучи звільненим від відбування покарання з випробуванням, протягом іспитового строку знову вчиняв два або більше злочинів за які він двічі засуджувався судами. Такі випадки можливі, наприклад, коли при розгляді справи суд не знав про те, що особа раніше була засуджена і звільнена від відбування покарання з випробуванням, а також коли відповідно до ст. 374 ч. 4 КПК, апеляційний суд скасовував вирок місцевого суду і повертав справу на новий судовий розгляд у частині обвинувачення, залишивши в решті судове рішення без зміни, за умови, що це обвинувачення має самостійну кримінально-правову кваліфікацію і може бути розглянуто в окремому провадженні.

Аналіз судової практики свідчить про те, що у суддів при призначенні покарання по останньому вироку виникають питання по застосуванню ст. ст. 70 ч. 4 та 71 КК, оскільки відповідь на ці питання відсутня, як в Кримінальному кодексі України, так і в постанові Пленуму. Не були предметом дослідження ці питання і в теорії кримінального права.

На нашу думку, судді в таких випадках, спочатку повинні звернути увагу на те, чи була урахована при призначені покарання по другому вироку, невідбута частина покарання по першому вироку від відбування якої той був звільнений з випробуванням. В цьому випадку може бути два варіанти.

Варіант 1. При постановленні другого вироку невідбута частина покарання по першому вироку не була урахована.

Зважаючи на те, що для відповіді на данні питання має значення те, коли були вчинені злочини, до або після винесення