Пол Стюарт - Вільняк

— Того дня ми втратили кількох славних уланів, — промовив Круподер і скрушно похитав головою.

— А потім сорокухи накинулися на них, як навіжені, — здригнувся Спритник. — Голод…

— Якби не порішили курникової матки, нас полягло б куди більше, — промовив Драб.

— Що правда, то правда, — притакнув Спритник, і всі знову дружно закивали головами.

— Я бачив, як це було, — промовив Лежень, — ми з Ванквіксом саме пробивалися до лінії оборони городян. Скільки живу, нічого такого ще не видів. Ув атаку кинувся один парубійко — голова стрижена, у руці не меч, а достеменна блискавка, здоровенний такий. І одним ударом стяв їй голову, ая! Якраз перед нами. І тут на всю сорокушачу зграю нападає сказ — розвертаються ці тварюки кругом та й давай жерти жерцем одна одну! — Живолуп жахнувся, уявивши цю картину. — А ти де тоді був? — поцікавився в Рука Спритник. — Витав у хмарах?

— Ну, майже вгадав, — усміхнувся Рук. — Тільки трішечки не так, як ти уявляєш… Мене накрила руда буря — дорогою через Крайземлю. Я був живий труп. Мої друзі блукай-бурмила забрали мене з гори, перш ніж устигла початися битва. Усю дорогу до Вільних галявин вони по черзі несли мене на лапах. Я мало що з того пам’ятаю…

— Ти приятелюєш із блукай-бурмилами? — вражено запитав Лежень.

— О, які то гарні й благородні істоти! — дружно закивали головами дрібногобліни, коли це нараз тишу на галявині розітнув хрипкий рев тілдерячого ріжка.

— Уже восьма, — стрепенувся Лежень. — Час збиратися.

Дрібногобліни похапцем доїли сніданок і спорожнили кварти. Лежень узяв юнака за руку:

— Ходімо. У тебе зустріч із капітаном Мантачкою.

Такого шаленого ритму життя, як упродовж наступних двох тижнів, Рук іще не знав. Звісно, вишкіл молодого Бібліотекарського Лицаря щось та важив, а все ж бути уланом виявилося не такою-то й простою штукою. Замість спокійних, розмірених вправ із линвами, оруди вітрилами та пробних польотів тут опановували карколомне вольтижування верхи на гілляці та двобої з… залізнодеревними соснами.

Рук сідав на одну з тендітних нижчих гілок і міцно обхоплював її ногами. Його завданням було ухилятися від залізнодеревних шишок, які в нього метали інші улани, і рівночасно втримуватись на гілці, яку вони, не шкодуючи рук, трясли смикаючи та шарпаючи за поприв’язуване до неї мотуззя. З часу до часу він втрачав рівновагу і падав на м’який шар соснової глиці, але прожогом здирався назад на дерево, і вправлявся далі, й здавалося, не буде цьому кінця-краю.

А ще, ніби цього було не досить, Рук що не день мав без кінця влучати в мішень важкою залізнодеревною пікою, тримаючи її однією рукою, тимчасом як другу прив’язували йому до тіла. Він сидів на вузесенькій гойдалці, почепленій на гілці й, ширяючи вперед-назад, ціляв у мішень на одному кінці довгого плеча, водночас ухиляючись від туго натоптаного лантуха, прикріпленого на другому його кінці. А ночами, махнувши рукою на глузи уланів, що ось, мовляв, у їхніх лавах об’явився вчорашній бібліотекар-книгогриз, він читав трактат Фенбруса Лодда, беручи собі в тямку кожнісіньке слово про зубощирів-скрадайл. Об’їждження цих тварин було ще попереду.

На третьому тижні Рука нарешті привели до зубощирів і показали, як їх чистити та доглядати, як обтинати їм пазурі та змащувати шорсткі ноги. Він ласкаво плескав їх по головах і лоскотав пучками — як вичитав у трактаті. Дізнався він і про спорядження зубощирів: упряж, сідла, повіддя, важкі вудила у величезних роздзяплених пащеках, що допомагали приборкувати тварин.

Лежень, як і всі дрібногобліни, мав власного зубощира і не шкодував для нього ані уваги, ані турботи. Скрадайла були приручені тварини — сірі з полиском, гніді, жовтожарі, чорні, й страх залюблені у своїх їздців. Крім них, було ще трохи необ’їждженого молодняку та певне число «осиротілих», чиї господарі полягли в боях. От їх і доручили турботам Рука та ще кількох новобранців. Уже закінчувався третій тиждень, коли увечері, після чергового напруженого дня, Рука навідав Капітан Мантачка.

— Знаєш, Руку, я тут спостерігаю за тобою, — почав він. — Ти ловиш усе з лету і непохибно. Гадаю, тобі вже час вибрати власного зубощира. Лежню, — звернувся він до живолупа. — Заведи його в головну загороду. Завтра він разом з тобою їде на патрулювання.

— Дякую, добродію, — відказав Рук, розпливаючись у широкій усмішці. Скільки він чекав на цю мить!..

Удвох із лежнем вони негайно подалися навпростець через Залізнодеревну галявину до величезної головної загороди, і всю дорогу про щось жваво гомоніли. Що ближче вони підходили, то дужче у повітрі тхнуло цвіллю. Рук почув скигління та хропіння: зубощири на гілках зачули їхнє наближення. Назустріч їм вийшов наглядач загороди Крутень — м’язистий дрібногоблін із густою чорною чуприною.

— Нас послав Капітан Мантачка, — пояснив Лежень. — Рук має вибрати собі верхового зубощира.

— Має, то має, — промовив Крутень, прикидаючи на око Руків зріст та вагу. Відтак вибрав сідло і вручив хлопцеві. — Я б особисто радив сірого велетня, — промовив він, киваючи головою в бік загороди. — Не казна-який звір, зате надійний.

Рук заходився оглядати стадо. Яких тільки зубощирів тут не було: і великі тварини гнідої, сірої та чорної мастей з кремезними, м’язистими задніми лапами та куцими передніми; і трохи менші, зате жвавіші жовтожарі зубощири — лискучі, прудкі, але збіса норовливі. Рук пройшов далі і, опинившись у гущі скрадайл, почав гладити, поплескувати та лоскотати тварин. Зубощири мурчали і терлися об нього. Крутень був вражений.

— Ти їм подобаєшся, — зауважив дрібногоблін. — Здається, ти вмієш із ними балакати.

Рук кивнув.