Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— Ти ж чув, мені потрібно до нього на прийом…

— Якщо я вас проведу, він мене вб’є!

Ось так. І будь тут мудрим!

— Тоді йди і скажи йому, що я відібрав її в тебе, нехай вигляне, може, щось цікаве для себе примітить…

— Та ні, він не вигляне… він одразу за жандармами пошле, я знаю…

— Ти побіжиш за жандармами, чи він іще когось тримає для таких випадків?..

— А я шо… шо скажуть, те й зроблю… Він тільки кухарку і конюха тримає, їм дорога до його кабінету заказана… Ніхто не має знати, що він приймає людей, бо в нього забрали цей, як його…

— Дозвіл на лікарську практику?

— А ви звідки знаєте?

Поживеш із моє…

— Пан Маринович дуже боїться, шо хтось довідається… Він і мене далі кухні не пускає… Побачив би в себе в покоях, забив би до смерті, я знаю…

Звідки ти можеш знати, як забивають до смерті? Якби ти побачив таке хоч раз, ти б уже далеко звідси був. Що ж я тут досі роблю?

Вечірній вітер приніс прохолоду і передчуття чогось незворотного. Так завжди бувало восени. У такий час двадцять років тому замордовано моїх батьків. І ті, хто бачив це, зараз або далеко звідси, або посивіли і перебралися жити на горище льокалю на тій межі міста, за якою збирає підданих пані Бідність, вишкірюючись своїми гнилими зубами. Та й місто моє, вповідають, змінилося з тих часів, як міняється юна панночка, коли стає панною на виданню. Дивиться в майбутнє — і не відає, що її там чекає…

Лихо йшло за мною з тих часів, а я, наївний, сподівався, що то просто вечірній вітер…

Хмари раптом розійшлися. Сонце цього разу виграло битву. Є надія, що не востаннє.

— Повтори… повтори, що ти сказав?

— Я шо, я ніч-чого… дайте мені пляшечку, бо мені треба йти…

Я взяв її двома пальцями за горлечко.

— Повтори, бо опиниться зараз на землі…

— Ой, не треба, пане, не т-треба, я… я казав, шо пан лікар не любить, коли…

— Після цього що ти сказав?

— Шо… шо сліпого він, може, ще впустив би…

Вікна вілли здалися мені не такими вже й задраєними. І навіть до дзвіночка я подобрів.

— Слухай, цямкачу…

— Мойсей.

— Що?

— Мене звуть Мойсей Пастернак!

Ах, тебе звуть Мойсей? А мене — Папа Римський!

— Так-от, цямкачу, ти проведеш мене досередини… Знаю, не пищи, я буду сліпим…

— Як це?

«Як це — бути сліпим?» — спитав я в дитинстві знайомого жебрака, жонглюючи монетками з його подаяння просто перед його незрячими очима. Напівпорожній капелюх лежав біля його ніг. Ратуша байдуже дивилася своїм парапетом у небо. Їй, Ратуші, не пристало опускати погляд до землі.

Товариш мого дитинства ніколи не перераховував цих монеток, після того як я, набавившись, повертав їх до його капелюха. Довіряв мені? Чи, може, вважав, що за все треба платити данину, навіть за товаришування з цямкачем з Клепарова?

— Дуже просто, — відповів я і підвівся з підмурка, що за триста кроків від дому пана лікаря.

«А ти заплющ очі, — відповів мені довгу хвилину по тому жебрак із площі Ринок. Я заплющив. — А тепер не розплющуй усе життя».

— Я хотів попросити тебе провести мене до Ринку, але ти сказав, що в тебе є важлива робота, я поцікавився, що за робота і попросив у тебе аудієнції у твого господаря, бо, можливо, я стану йому в пригоді, а мені взамін потрібні кошти на лікування, може, твій господар мені за цю послугу заплатить… Запам’ятав?

— А як сліпий може стати в пригоді лікарю?

От у сліпого й спитай! Він заважав зосередитись. Точніше, розслабитися і забрати з очей зображення. Хоча, якщо згадати, що поганому танцюристу завжди щось заважає…

Я прикрив очі повіками. Не повністю, а так, як прикривав очі мій давній товариш з Ринку.

— Пішли, — сказав я з рішучістю, якої не відчував. Головне — ні на чому не фокусувати погляд.

На черевик сіла оса. Спробував переконати осу, що я її не бачу. Вона не повірила і перелетіла подалі. Якщо я спробую те ж саме з паном Мариновичем, він не стане мирно перелітати з листочка на листочок. А жандарми… Ви вгадали, жандарми — то наші найліпші друзі… коли сплять зубами до стінки. Наша справа — не будити їх завчасу.

— Ні-ні-ні, в-ви не можете, пане… Ніхто не зможе… обдурити пана лікаря!

— Ти мене видаси? — спитав я, ясно і чітко побачивши перед собою бронзового архангела Михаїла, що знищував сатану на Гетьманській. Золоте напилення з його крил украли мої колеги по ремеслу. Архангел кивнув головою. Під ложечкою засмоктало. Перекусити забігти до пані Йосифової[152], чи що?

Моє хлоп’я заверещало:

— Я… я ні, але ви… ви не зможете прикидатись!

Януш сказав би, що в мене все вийде. Адже я, його найкращий друг, справедливу справу затіяв. І мені в цьому