Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Побачивши раз таке видовище, ми, діти, на підніжку більше не попадалися ніколи.
Цей такого не бачив. Цей був іще дитиною.
— Ану припини, бо знову кину, — трусонув я свою підмочену здобич.
— А в-вам шо… в-вам н-нічого… а я ш-шо буду р-робити… а-а!!!.. — заревів він ще дужче.
Чесно кажучи, я розгубився, а оскільки це відчуття для мене було новим, я випустив хлоп’я з рук, а сам сів, опершись ліктями на коліна і підперши кулаками підборіддя. Думу думати.
Хлоп’я витерло рукавом носа — і кинулося на пташник за моєю спиною. З кулаками.
Я миттєво покінчив з усіма думами на віки вічні — не моє це заняття, скажу я вам, — з певною силою відірвав його від любого мені пташника і серйозно потрусив. Він трохи пововтузився в мене в руці і затих.
— Або штангуй[149], звідки прийшов, або дай жити!
Мабуть, мій хрип урешті-решт дійшов до його свідомості, бо, пару разів шморгнувши носом, він затараторив:
— Він сказ-зав, шо якшо… якшо сказ-зав не донесу… то м-можу не приходити… а в-він такий… він якшо сказав, то… — і хлоп’я зібралося знову ревіти.
Моє терпіння доживало останні хвилини. Хтось невидимий шепнув на вухо: кинь, однаково ніякого толку з цього не буде… Місто байдуже дивилося на мене заштореними вікнами вілли на Голубиній вулиці. Вілли, до якої я, злодій зі стажем, мав скромно зайти через парадний вхід з дозволу його мешканців. Та ще й ноги витерти при цьому…
Земля не попливла з-під ніг. Вона заскрипіла, повертаючись на незмащеній осі. А чорні хмари на величезних швидкостях замальовували сонце в чорний колір. Небо цю битву вигравало…
— Тепер те ж саме, але в трьох словах. Не вийде — нарікай на себе.
Не знаю, що там почула дитина в моєму голосі, але відповідь я отримав миттєво:
— Він мене вб’є.
Це була бесіда моєю мовою. Це була моя спеціалізація.
Мала бабусенька сірого козлика…
— За що?
— У мене нічого ніколи не виходить…
— Хто сказав?
— Усі кажуть.
— Що кажуть?
— Усе, за шо я беруся, не виходить. Віддала мене мама до пекаря в науку — усі булочки згоріли, віддала до ювеліра за прилавком допомагати — вітрину перевернув, а у дзеркальні пана Баєра…
— Ясно, від люстра лишилися ріжки та ніжки…
— Я тільки пересунув його ближче до світла, щоб напуцувати…
— А тепер тебе мама віддала в науку до якогось старого шкарбана, який погрожує тебе вбити…
Наче він знає, як це — убивати…
— Він не старий, він лікар… — і повернув голову ліворуч.
Попалися. Я прослідкував за його поглядом, який зупинився на брамі за триста кроків від нас.
«Ось ви який, пане лікарю! Дітей лякаєте… А зі мною не захочете справу мати, навіть якщо постукаю — не відчините… Правильно робите, мене складно налякати…»
— Скільки він бере за прийом?
— Він нікого чужого не приймає, до нього тільки за цим… як його… за рекомендацією можна попасти…
— Ти ж потрапив…
— Я як посильний, старший куди пошлють, бігаю в аптеку, там біля Бернардинів, «Під Угорською короною» називається, на базар, за місто за травичкою всякою, до бакалійника… Я ж ніс йому зараз одну малесеньку пляшечку, — він подивився на свої руки з серйозним острахом, — а її немає, загубив… А він сказав, шо вб’є, якшо… якшо загублю… А мама сказала, у кого я такий удався, ви не подумайте, вона не сварить мене, просто… просто так головою похитає і все…
Дитя скривилося, а очі наповнилися слізьми. На Клепарові ми жили з жидами пліч-о-пліч. Бачили, як вони ходили до божниці[150], лазні і театру, як святкували весілля, народження дітей і бар-міцву[151], словами з їхньої мови ми послугувалися між собою, як паролем, а через руки їхніх лихварів пройшло чимало цінного, відібраного нами в добропорядних громадян, які погано охороняли те, чим володіли…
— Цю?
Я відкрив долоню, на якій справді лежала малесенька пляшечка. Судячи з вигуків — саме та пляшечка.
— Я ж її в руках ніс, вона мала впасти і розбитися, а вона не розбилася!
Не кажи: впало, кажи: полетіло до землі, а все, що літає, можна піймати.
— Не приймає нікого, кажеш?
— Навіть туди не дивіться. Він сигнал вигадав: дзвониш у дзвіночок, потім перерва, потім знову дзвониш і так…
Хлоп’я завмерло, зрозумівши, що бовкнуло зайве. Наука на майбутнє. Я глянув на пляшечку в себе в руці. Зараз я його ще дечому навчу…
— Проведеш мене до нього?
— Ні, та шо ви, ні за шо…
Я підкинув пару разів дорогоцінну пляшечку.
— Ви шо… н-не треба… вон-на в-впаде…
Ти б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лемберг. Під знаменами сонця», після закриття браузера.
