Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— Шо з вами, пане, егей!

Я зрозумів, що знову сиджу на камені посеред міста. Наче триста років отак сиджу. А ті тридцять жахливих днів, які я провів поруч зі своїм ворогом, здалися мені тепер нереальними, далекими, мов сон. Найщасливіший сон мого життя…

Архангел раптом здійняв крила, які знову зробилися золотими, і підняв меча, теж золотого. Був іншої думки, ніж мій Януш. І добре розумівся на справедливості!

— Пішли, — сказав я втомлено.

«Як це — бути щасливим?» — спитав я Долі. Вона засміялася: «А ти заплющ очі…»

— Ви підете так… із закритими очима?

— Ні, це я тренувався. Йдемо. Я кладу руку тобі на плече. Веди себе як завжди.

— Ну я ж…

— І не спіши так. А біля порогу пригальмуй, щоб я не перечепився…

У мене вийшло. Я не помітив, як фіранка на одному з вікон дому пана Мариновича гойднулася.

І архангел зник, начебто ніколи не існував. Може, й правда, я біблій не трактую. Живу як вовк у людській зграї. Якщо вдасться, помру раніше, ніж та зграя зачитає мені вирок про страту через повішання. А якщо не вдасться…

«А тепер згадай тих, кого ти не цінував, поки не втратив…» — далі сміялася наді мною моя Доля. «Не вчи вченого, — відповів я їй. — Не можна зрячому довго ходити з заплющеними очима. Не можна щасливим — та щоб усе життя!»

Кажуть, що розсипати сіль — до нещастя. Моя матусенька — чує моя душа — розсипала цілий міх, коли мене носила, і забула кинути щіпку через плече. Або кинула, та не через те плече. Або…

Десь біля хребта, більше з лівого боку, тихесенько, нікого не тривожачи, почало мостити собі гніздечко те саме, лихе, від чого матусенька мене так і не відвела. «Вітаю, Нещасте!» — «Здоров був, як не жартуєш…»

Залізна брама давно залишилася позаду. Вузька смуга видимого світу безперервно мерехтіла перед очима, викликаючи жорстокий напад головного болю. Хоча, можливо, то господар будинку своїм голосом, манерами і відразою, яка стікала по мені, мов нечистоти, викликав у мені цей напад.

Мій провідник, отримавши крейцера за роботу, тихенько здимів.

Мій звір, прийнявши бойову стійку, тихо гарчав. Не розуміючи, чому йому не дають наказу фас.

— Та-ак. Працювати кажеш у мене хочеш? Та-ак…

— Хочу, пане, — схилив я голову перед ним.

— Чого так? — він наближався до мене. Я відчував це по м’яких кроках і хвилях відрази, які стали сильнішими. А я навіть не мав права подивитися йому в обличчя.

— Може, пан за хорошу роботу випише мені якийсь рецепт… сили не маю терпіти більше… Ядуха в мене… і ще, може, на очі є щось… помічне…

— А грошей нема…

— Нема, пане, — знову поклін.

Він зупинився просто переді мною. Дорогі парфуми, напуцовані до блиску мешти, та й швець його свою справу знав достеменно: з того, що я бачив, тканина костюма і сам крій були бездоганними.

— Давно осліп?

— Давно… десять років як буде…

— І як це сталося?

Наче не було місця для пауз у таких коротких репліках, але кожне слово розмірено падало розплавленим сургучем мені на голову. Мов удари годинника на Ратуші.

— Вдарили по потилиці.

— І що, нічого-нічого не бачиш?

— Світло бачу. Бачу тіні на світлі, якщо рухаються.

Я розповідав йому слово в слово те, що почув від жебрака на Ринку, імені якого ми не знали і жартома кликали Собеським. Бо той стверджував, що колись мешкав на вулиці Собеського. Жебрак — та й на багатій вулиці Середмістя? Ніхто, звісно, йому не вірив.

— І ядуха кажеш…

— Деколи як схопить — не дає вдихнути, пане…

— Ну, що я можу сказати… Одна тобі дорога — до Святого Лазаря…

І повернувшись на обцасах, попрямував від мене геть.

Одне тепер могло мене врятувати…

Я підвищив голос, відчуваючи, як позаду намальовується хтось, кому віддано наказ мене спровадити:

— Пане, я багато що можу робити! І на кухні, і в саду! І ті ваші… пілюлі можу змішувати, тільки розкажіть як!

— Пілюлі змішують в аптеці, а я — професор університету! Чого він досі ще тут, чи мені залишити тебе без платні?!

— Люди кажуть, що у вас дешевше, ніж в аптеці! — встиг крикнути я, перш ніж мене схопив ззаду попід лікті той, кого я не бачив.

Звільнитися від нього було справою двох ударів на Ратуші. Але хто захоче лікувати збруя, який б’є вірних охоронців? Ви б захотіли?

— Хто каже? — лікар миттєво опинився поруч. Хватка на руках одразу ослабла. Ой, не вчать вас битися по-справжньому! А якби я справді щось лихе надумав?

— Люди, пане, — я знову поклонився.

За законом, лікарям заборонялося самим виготовляти і продавати ліки, а лишень виписувати рецепти до аптеки. Але якщо тебе позбавили ліцензії, а ти і далі лікуєш людей, то звідкись ті ліки треба брати!

«Люди казали», що якось один наш постоялець замість того, щоб чемно бавитися з повією, поліз на