Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

стінку від ниркової коліки, а наші знахарі тільки руками розвели. Хтось здогадався послати за опальним лікарем з Голубиної вулиці, де вілли дуже схожі на голуб’ятні… Той капнув бідоласі під язик кілька крапель чорної, як смола, руди, попередньо забравши всі його гроші, зате хворий два дні спав, як янгол. І, звісно, за ці два дні не мав чим нам заплатити.

Але Фонсьо великодушно його відпустив. Бо знання безцінні, як любив повторювати він, намагаючись ці знання втовкмачити мені в голову.

Зараз моя голова розколювалася на кавалки, і я справді Божого світу не бачив. Але найгірше було постійно контролювати свій погляд. Особливо під пильним поглядом притихлого лікаря.

— Викинь його врешті, ти що — не чув?!

І охоронець урешті взявся до справи. Та так прудко, що, опинившись на подвір’ї, я гепнувся з усього розмаху на землю.

Підвівши голову від землі, я побачив перед носом знайому до болю огорожу, крізь яку неохоче пробивалося сонце, заходячи десь на краю землі на спочинок. Раптово на моїх очах набувши іржавого відтінку.

Хоч як старався коваль, закручуючи, переплітаючи, вигинаючи залізні прути, хоч як прикрашав їх квітами і листям — чуття мене не підвело: довкола, перекриваючи собою всі чотири сторону світу, намертво вмерзаючи в повітря, наче в лід, шкірилися до мене ґрати.

«Як ти там, безцінне моє Нещастячко?»

«Жити можна…»

До болю в голові додався біль у колінах, тому замість того, щоб схопитися на рівні ноги, я вперся руками в землю, сподіваючись перечекати особливо гострий момент. В останню мить згадуючи, що я сліпець із десятилітнім стажем, а отже, якось не пасує кидатися на своїх кривдників з кулаками. Пасує повернутися вночі і побити їм вікна…

Я усміхнувся. Яка дурниця! Хоча колишній Мар’ян Добрянський навряд чи залишив би кривдників, не відомстивши.

Помацавши землю довкола, я напівобернувся до тих, що стояли позаду. Знаючи, що програв. Але дечого навчившись від гонорового шляхтича Яна Губицького.

— Палицю мою можете мені вернути?

Я був готовий, що нею зацмудять мені просто в маківку. Але мені її простягнули, злегка торкнувшись плеча. Цього разу якісь інакші, незрозумілі мені хвилі розходилися від цього голосу.

— Будеш працювати за їжу. Якщо буду задоволений твоєю працею, подивлюся, чим можна тобі допомогти…

15

Перш за все мені чітко і конкретно окреслили територію, за межі якої я не мав права вийти. Тобто мене закрили в трохи більшій, аніж комірчина вуйка Фонся, фурдигарні[153], поруч з якою містилися кухня, лазничка, ліве крило коридору і боковий вихід на задній двір.

Кімнатка, у якій, власне, працював і відсипався я, новий помічник опального лікаря — будьмо знайомі, — теж виходила вікном на той двір, і я не став засувати фіранки, щоб тим, хто за мною спостерігатиме, було легше…

Того дня я навчився віртуозно перетирати в ступі всілякі жаб’ячі лапки, мишачі хвостики, коров’ячі кізяки, чиїсь ослизлі нутрощі і чи то слимаків, чи личинок — я їх не розглядав. Загалом це нескладно. Якщо разом із зором ви забороните собі нюхати, чути і відчувати на дотик усю цю гидоту…

А дужий охоронець, який виявився водночас конюхом, фірманом і просто німим від народження, окрім того, що чистив, запрягав і розпрягав коня, збрую і воза, у якому пан доктор виїжджали на роботу, весь день примудрявся наповнювати тазик переді мною все апетитнішими складниками цілющих ліків, щоб їх качка копнула! Де вони тільки все це добро брали в таких кількостях!

Я подумав про болота й мочари на Вульках і не здивувався.

Проте ввечері я, звісно, нічого з’їсти вже не зміг. Наступного дня так само. Добре, що вікно, яке виходило на задній двір, дозволяли не зачиняти. Інакше зовсім кепсько було б…

Ще через день пан доктор доручили мені розсипати за допомогою лійки з однієї великої баночки до кількох менших якийсь дуже цінний порошок, причому пообіцяли за кожну висипану крупинку зняти голову. І так два дні…

Забув сказати, що всі ці дні мені доводилося ходити, тикаючи палицею довкола себе або обмацуючи навколишні предмети руками. Ні на хвилину не забуваючи про свою ваду. І навіть уночі, залишаючись наодинці із собою, я відчував чийсь важкий погляд у потилицю і не дозволяв собі розслабитися. Ні на хвилину.

Куховарка та покоївка в одній особі варила всі ці дні прісну одноманітну їжу на кшталт пшоняної чи ячневої каші, ледь-ледь замащеної смальцем, а одного разу, ставлячи переді мною на стіл пісну зупу з кмином, нахилилася й акуратно плюнула в неї. І можу поклястися, вона пильно спостерігала за мною весь час, поки я доїдав її страву.

Пан господар не звертав особливої уваги ні на їжу, ні на сон, ні на своїх працівників, пропадаючи до обіду в університеті, а по обіді на своїй половині, звідки часто доносилися бахкання, хлопання і тріскотіння, як на фестинах із феєрверками у Єзуїтському городі.

Гора Каліча тому так і називається, що там збиралося разом багато калік…

Одного дня, задумавшись, я задів рукою пляшечку з особливо цінним порошком, частина якого висипалася на стільницю, частина — на підлогу, і мені довелося зусиллям волі змусити себе не визбирувати той порошок з-під моїх черевиків.

Посидівши трохи над новим нещастям («Ти знову тут?…» — «А я й нікуди не йшло…»), я