Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

він не забув виконати. Потім він зісковзнув зі скелі і, тримаючи над головою револьвер і шкіряний патронташ, пірнув у воду, тихо, як видра.

Крізь поріділий туман я розрізняв на відстані ста ярдів примарний силует човна.

І ось із завмиранням серця я помітив, що там щось відбувається. Човен повернув, і мені вчулися здивовані голоси. Хтось підвівся на повний зріст. Потім почувся плескіт, і знову все стихло.

Мабуть, Ханс благополучно дістався човна, але пустили його на борт чи ні, цього я не знав. Я міг лише припускати і сподіватися.

Оскільки нам ні до чого було залишатися довше в нашому далеко не безпечному притулку, я вирішив повернутися в шлюзну повітку. Сабіла, здавалося, ще не зовсім прокинулася, і я не розпитував її. Драмана взяла її за ліву руку, а я за праву, і ми пішли. Залишивши обох жінок у повітці, я вийшов на маленьку рибальську пристань і почав чекати човна.

Човен не з’являвся. Протягом кількох годин, що здавалися нам вічністю, до самого світанку, я дивився і чекав, чекав і дивився, навідувавшись час від часу до жінок. Я дізнався від Сабіли, що і батько її, і Іссикор, обидва були в човні, що робило абсолютно нез’ясовною його непояву, тобто якби Ханс загинув, тоді розгадка була б проста: адже екіпаж не знав, у якому ми становищі, і не знав навіть, що нас можна врятувати. Нарешті, залишалася можливість, що марновірні веллоси за релігійними мотивами відмовилися брати участь у викраденні Священної Нареченої.

Чим більше зважував я всі можливості, тим більший відчай мене охоплював. Поза сумнівом, щось сталося, але що, що?

А вода все прибувала. Здавалося, вона ось-ось переллється через берегову стіну і тоді, звичайно, не можна буде залишатися в шлюзній повітці.

Не пам’ятаю, чи згадував я, що за кілька ярдів праворуч над стіною височіла велика круча футів на вісім, яка мала вигляд уламка, викинутого з кратера вулкана. На цю кручу неважко було б піднятися, і вона була достатньо широка, щоб усім трьом поміститися на ній. Найсильніший приплив не досяг би його вершини, оскільки для цього вода мала залити всю рівнину, що лежить за нею, на багато футів глибини.

Зважуючи подумки всі обставини, я дійшов висновку, такого несподіваного і твердого, що мені самому здалося, неначе його підказало навіювання ззовні.

Я виведу жінок і покладу їх на вершині кручі, темний плащ Драмани приховає їх від спостереження навіть цієї яскравої місячної ночі (туман давно розвіявся). Сам я повернуся в повітку, підпалю гніт і приєднаюся до моїх пані, і ми спостерігатимемо з кручі все, що відбудеться після вибуху, і чекатимемо наближення човна; втім, на останнє я вже майже не сподівався.

Залишивши всі сумніви і вагання, я взявся за виконання плану з холодною, але шаленою енергією. Я схопив за руки обох сестер, які, уявивши, що порятунок близький, ішли досить швидко, піднявся з ними на кручу і, велівши їм лягти ниць, накинув на них темний плащ Драмани. Потім я повернувся в повітку, запалив сірник і підніс його до кінця гніту. Вогник побіг угору. Я вискочив геть, замкнув важкі двері і помчав назад на кручу.

П’ять хвилин минуло, і, коли я вже почав думати, що нічого не вийшло, пролунав глухий гуркіт. Він був неголосний. Не думаю, щоб можна було почути його на відстані п’ятдесяти ярдів, не напружуючи спеціально слуху. Повітка була ґрунтовно збудована, а дах поглинав звуки. Гуркіт нагадував не рушничний постріл, а, швидше, звук якогось важкого падіння.

Після цього спочатку наче нічого особливого не відбувалося. Але я помітив, що вода, досі стримувана кам’яними підйомними дверима, раптом побігла каналом під повітку. Внутрішньо радіючи, я зрозумів, що вибух вдався.

Шлюзи впали й озеро увірвалося за огорожу!

За хвилину я помітив, що з відгалуження каналу вийшов камінь — один, другий, третій; уся споруда наче танула. Вже зяяв пролом, який усе збільшувався. Ще за хвилину повітка розвалилася, мов картковий будиночок, оскільки вода розмила фундамент. Канал перетворився на справжню річку, яка бурхливо затоплювала низинні поля за береговою стіною.

Я поглянув на схід; він світився; край неба — там, де воно поєднується з поверхнею озера — з чорного ставав сірим. Світало.

Із невблаганним ревом через пролом, що ширшав у стіні кожної миті, вода бігла в поля — нестримна, невичерпна; це було жахливо. Наша круча вже перетворилася на оточений морем острівець. І ось на сході зажеврів перший промінь сонця, яке ще не встало, пронизуючи гігантським списом обмите дощами небо. То було дивне видовище, і з думкою, що, можливо, я востаннє присутній при ньому на землі, я жадібно дивився на нього.

Тим часом жінки поряд зі мною плакали від жаху, чекаючи, що нас ось-ось затопить. Я вважав так само, оскільки скеля тремтіла під нами, ніби зараз перекинеться, підмита водою, і зануриться в безодню, та вдавав, що не звертаю уваги на їхній страх, і вперто дивився на схід. І раптом разом із першим сонячним променем з туманної імли над озером виринув човен. Ревіння води заглушало плескіт весел. На кормі, приставивши дуло револьвера до лоба керманича, стояв Ханс.

Я підвівся, і він мене побачив. Я знаками вказував йому, куди підпливти. Човну загрожувала небезпека перекинутися або