Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

з нашою жахливою ношею найближчий із двох “вічних вогнів”, ми підійшли до стовпа ззаду. Тут завдяки туману і диму вулканічних вогнів, ми були майже невидимі. До стовпа прив’язана, з опущеною головою, немов непритомна, стояла Сабіла. Ханс присягався, що то була вона, оскільки він упізнав її “за запахом”, який йому вельми подобався. Я ж, не такий обдарований щодо нюху, не був у цьому впевнений. Я ризикнув заговорити, не наважуючись подивитися на дівчину. Чесно кажучи, я побоювався, що вона виконала свою погрозу і, як до останнього засобу, вдалася до отрути, захованої у волоссі.

— Сабіло, не лякайся і не кричи. Сабіло, це ми — Нічний Вартовий і Світло-в-Темряві. Ми прийшли тебе врятувати, — сказав я і тривожно чекав відповіді.

Нарешті я полегшено зітхнув: вона злегка хитнула головою і прошепотіла:

— Це сон, сон!

— Ні, Сабіло, ти не спиш, а якщо спиш, прокинься, щоб нам усім не заснути навіки.

Потім я прокрався кругом стовпа і запитав, де вузол її мотузка. Вона нахилила голову і прошепотіла:

— Біля моїх ніг, пане.

Я став на коліна і намацав вузол. Якби я розрізав мотузок, нам нічим би було прив’язати до стовпа тіло. На щастя, вузол був затягнутий не туго — це вважалося зайвим, оскільки не бувало випадку, щоб Свята Наречена намагалася тікати. Хоча руки в мене замерзли, я без зусиль розв’язав мотузок. За хвилину Сабіла була вільна, і я перерізував пута на її руках. Набагато важче виявилося прив’язати на її місце мертве тіло, яке всією вагою навалювалося на мотузку. Проте ми якось упоралися з нашим завданням, заздалегідь накинувши на крижане обличчя мертвої білий плащ Сабіли.

— Сподіваюся, пану Хоу-Хоу полюбиться наречена! — пробурмотів Ханс, коли ми тривожно оглянули свою роботу.

Нарешті, оскільки все було зроблено, ми подалися геть так само, як прийшли, низько припадаючи до землі, щоб не виходити зі смуги туману, який тепер став рідкішим і стелився всього футів на три над землею, як осіння мла над англійським болотом.

Ми досягли нашої ями, і Ханс безцеремонно зіштовхнув Сабілу через край, і вона впала на спину своїй сестрі Драмані, яка з жаху притиснулася до землі. Важко уявити дивовижнішу зустріч двох трагічно розлучених родичок. Я йшов останнім і перед тим, як спуститися до нашої ями, ще раз озирнувся.

Ось що постало переді мною: з печери вийшли двоє жерців і швидко побігли схилом гори, доки не досягли двох колон природного газу або гасу (далебі, не знаю, що це було); тут вони зупинилися кожен біля однієї колони, обернулися на п’ятах і крізь прорізи у своїх масках або покривалах подивилися на прив’язану до стовпа жертву. Мабуть, вигляд її цілком їх задовольнив, оскільки, подивившись трохи, вони знову побігли до печери дуже швидко, але з методичністю, що виключала думку про здивування або тривогу.

— Що це означає, Драмано? — вигукнув я. — Ти говорила, що закон забороняє дивитися на Святу Наречену до сходу сонця.

— Не знаю, пане, — відповідала вона. — Звичайно, це проти закону. Мабуть, віщуни почули, що не все благополучно, і вислали гінців. Як я говорила тобі, жерці Хоу-Хоу майстерні в чародійництві.

— Отже, вони погані мастаки, оскільки нічого не відкрили, — зауважив я спокійно.

Але в душі я благословляв долю, що наполіг і прив’язав мертву жінку до стовпа на місце Сабіли. Коли ми тягнули її з повітки, Ханс говорив, що це зайве, оскільки Драмана присягається, що ніхто не здійме очей на Наречену до самого світанку, — потрібно тільки відв’язати Сабілу. Якби я поступився тоді, ми б усі загинули.

— Тепер, Хансе, — сказав я, приховуючи внутрішнє хвилювання, — час тобі плисти до човна; туман розсіюється, поспішай, а то тебе побачать.

— Ні, баасе, мене не побачать; я покладу на голову в’язку гілок з дерева Видінь і здаватимуся плавучою водорістю. Але чи не хоче баас поплисти сам? Він плаває краще за мене і не так боїться холоду, До того ж він розумніший, і цей дурень у човні швидше послухається його, ніж мене; а якщо дійде до стрільби, то стрілець він кращий. А доглянути за панною Сабілою та другою пані я цілком зумію сам і гніт підпалю не гірше, ніж баас.

— Ні, — відповів я, — пізно нам змінювати план, хоч я й сам хотів би потрапити в човен, де почувався б набагато спокійніше.

— Добре, баасе. Баасу краще знати, — відповів він покірно. І потім, не соромлячись, Ханс роздягся і загорнув свій брудний одяг в рогожу з-під в’язки гілок дерева Видінь, зауваживши, що із задоволенням надіне сухе плаття, коли дістанеться до човна або на той світ — одне з двох.

Покінчивши з цими приготуваннями, він прив’язав до голови віник за допомогою мотузків, знятих із рук Сабіли, і рушив — жалюгідна, зморщена жовта мавпочка. Проте спочатку він поцілував мені руку і запитав, чи немає у мене доручень до мого преподобного батька. Потім він проголосив, що, на його думку, панна Сабіла не варта стількох клопотів, тим паче, що вона виходить заміж за іншого. І, нарешті, він сказав із притиском, що коли вибереться з цієї країни, то нап’ється, як віл, на дві доби в першому ж місті, де можна буде купити горілки, — обіцянка, яку