Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Злива перейшла на мжичку; густий туман стелився полями і над озером, сприяючи нашій утечі. Жоден собака не загавкав на нас, бо ті нечисленні представники цих тварин, які були на острові, через холод і вогкість усі спали. Але крізь туман сяяв з неба великий повний місяць, віщуючи зміну погоди.

Ніким не помічені, досягли ми шлюзної повітки і, на свій подив, виявили, що двері незачинені. Приписавши це недогляду жерців, ми тихо ввійшли і прикрили за собою двері. Потім я запалив свічку, підняв її над головою і вражено відступив: над каналом сиділа людина з довгим списом у руці.

Поки я дивувався, що мені робити, і дивився на вартового, напівсонного і, мабуть, ще більше наляканого, ніж я сам, Ханс із властивою дикуну швидкістю дій поклав край моїм роздумам. Як леопард, стрибнув він на ворога. Я почув удар ножа, і наступної миті відблиск свічки впав на п’яти, що стирчали з води. Людина зникла назавжди — принаймні з нашого життя.

— Що це означає? Ти говорила, що тут нікого не буде! — люто закричав я на Драману, запідозривши пастку.

Вона впала на коліна, подумавши, мабуть, що я її збираюся вбити списом вартового, який я підняв із землі, і відповіла:

— Пане, я не знаю. Мабуть, у жерців з’явилася підозра, і вони виставили варту. Або, можливо, їх стривожив небувалий підйом води.

Заспокоєний її поясненнями, я їй велів підвестися, і ми взялися за справу. Замкнувши двері зсередини, Ханс піднявся на важіль і вставив порохівниці в дірку в підйомних воротах, якраз під болт. Потім ми добре зашпаклювали щебенем усі щілини, щоб порохівниці не вискочили, і все разом замазали товстим шаром глини, яку я нашкріб із вогкої стіни повітки. Лише безпосередньо під болтом ми залишили невеликий отвір, щоб сконцентрувати силу вибуху на болті і на верхньому краю дірки в підйомних воротах. Гніт ми провели в просвердлені в порохівницях дірочки, вставивши їх у порожнисті очеретини, щоб вони не відсиріли. Кінці їх висіли на шість футів від землі, так що похапцем їх неважко було запалити.

Тепер було вже чверть на дванадцяту, і ми приступили до найстрашнішої і найнебезпечнішої частини нашого завдання. Ми з Хансом підняли тіло вбитої під час закриття шлюзу жінки і понесли його з повітки. Драмана, відмовившись торкатися трупа, йшла за нами, навантажена всім нашим багажем, який ми ні на хвилину не наважувалися залишати, передбачаючи, що відступ буде відрізаний. З величезним зусиллям пронесли ми важкий труп якихось п’ятдесят ярдів до місця, яке я помітив ще вранці на краю скелі Пожертв; у тій частині скеля здіймалася футів на шість над довколишнім рівнем і спереду в ній було промите водою заглиблення — начебто невеликий грот без даху, якраз достатній, щоб умістити нас трьох і труп.

Тут ми сховалися і чекали.

Через деякий час, перед самою північчю, ми почули на озері плескіт весел. Човен наближався! Ще за хвилину ми розрізнили людські голоси зовсім близько від нас.

До пристані, тобто до того місця, де мала бути пристань, оскільки всі сходи, крім першої, були залиті водою, підпливав великий човен. А майданчиком скелі Пожертв простували назустріч човну чотири жерці в білому вбранні; обличчя їхні затуляли покривала з прорізами для очей, що робило їх схожими на ченців на старовинних зображеннях іспанської інквізиції. Жерці і човен одночасно підійшли до пристані. Потім з носа зіштовхнули високу жінку, з головою загорнуту в білий плащ, яка за зростом цілком могла бути Сабілою.

Жерці прийняли її мовчки — вся ця драма розігрувалася в абсолютному мовчанні — і повели або, швидше, потягли її до кам’яного стовпа між двох вогнів і там, наскільки можна було розгледіти крізь туман (цієї ночі я благословляв туман, як це мовиться в одному нашому церковному псалмі — або там, здається, навпаки: туман виславляє Господа), вони її прив’язали. Потім, так само мовчки, жерці рушили назад схилом скелі і сховалися в пащі печери.

Човен теж відплив на кілька ярдів — недалеко, як можна було судити за звуками ударів весел, — і зупинився.

Далі все йшло, як говорила Драмана. Я пошепки запитав, чи повернуться жерці. Вона відповіла, що ні, ніхто не прийде до самого світанку, коли Хоу-Хоу в супроводі жінок вийде з печери прийняти свою наречену. Драмана присягалася, що це правда, оскільки найбільший злочин дивитися кому б то не було на Святу Наречену з моменту, коли її прив’яжуть до скелі, до появи сонця над обрієм.

— Отже, що раніше ми візьмемося за справу, то краще. Мерщій, Хансе, поки туман не розвіявся.

Швидко піднялися ми на скелю, тягнучи за собою мертву. Обійшовши