Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Нащо це?

— Зав’яжи очі. Будемо вивчати сліпий бій.

— Сліпий? — здивувалася відьма. — Як можна битися, коли не бачиш супротивника?

— А це ми зараз побачимо. Зав’язуй очі.

Щойно пов’язка опинилась на голові, як звідусюди посипалися легкі удари. Рута спробувала в них зорієнтуватися, та нічого не вийшло.

«Що робити? Мусить бути вихід! — думала вона. — Може, замовляння для нічного зору? Але ж то для відсутності світла, а в мене ж зав’язані очі!»

Удари не давали зосередитись, і вона почала панікувати. Зовсім поруч щось прошипіло, біля щоки відчувся легкий рух. Відьма відвела голову в бік і… наштовхнулася на кулак. Прийшла до тями на підлозі, із тією ж пов’язкою на голові.

— Вставай! — почула незнайомий голос.

— Продовжуємо! — це вже Гопак.

«Боги, за що мені такі знущання!»

І ніби у відповідь на її думку Гопак сказав:

— Будемо працювати, поки не зрозумієш!

І знову вона відчула порух повітря, вже коло ноги, підняла її — почула, як хтось промахнувся і гупнув об підлогу. Вдарила, орієнтуючись на звук, і почула зойк. Гопак зірвав пов’язку з її очей. Він сяяв:

— Таки зрозуміла! Я знав!

— Я… відчула повітря… — задумалась Рутенія. — Повітря, звук, напрям!

— Так, так, так! Доню моя! Розвинувши чутливість до цих трьох елементів, без усяких чарів можна битися з якою завгодно кількістю противників у темряві, засліпленою, взагалі без очей.

Після тренування та сніданку Рутенія вирушила за місто. Проминувши охорону княжого замку, вона вже повертала вулицею, що вела до міських воріт, коли з-за рогу вилетів Золота. Хиткий стос паперів, сувоїв і зшитків у його руках розсипалася.

— Ой, я такий незграбний! — почав він.

— Та це я тебе не помітила, задумалася, — усміхнулась Рутенія.

Вони нахилилися по папери, і їхні руки стикнулися. Схопившись, вона побігла до воріт. Позаду почувся Золотин крик: «Рутеніє!» Вона озирнулася. Сувої зникли, він біг із порожніми руками.

— Рутеніє, зачекай! Ти куди?

— А що тобі? В тебе ж он скільки роботи було…

— То пусте! То почекає. Я хочу… хочу з тобою. Я відчув учора твою силу.

— І не лише ти. Добровін примчав… Я кликала коня…

— Вдало?

— Вдало, але, здається, я крім коня прикликала ще й Ворона!

— Може, все ж таки, не виходь сама за місто? Хто зна…

— За містом я в більшій безпеці, ніж тут. Там, принаймні, лише Лютибор, і жодної людини, а тут — стільки чужинців, стільки лихого, що справжнє зло впізнати важко.

— Мабуть, я таки піду з тобою! — сказав Золота.

«Добровіне, чому в Суронжі таке страшне передмістя?» Добровін тоді розповів, що там живуть жебраки. Їх ніхто не силував до такого життя, божу місті є багато роботи і можливість заробляти. Але вони живуть за своїми законами, своїми правилами. Вони уклали угоду з князями: вони живуть у передмісті, їх ніхто не чіпає, а вони забезпечують охорону. Ніхто не пройде в місто повз їхнє пильне око. Вони стежать за всіма, бачать усе, і в разі небезпеки стають до оборони міста разом із військом. А битися вони вміють… «А як же крадіжки, розбої, напади? На все це дивляться крізь пальці?» Ні, на це угоди не було, і в разі злочину вони несуть кару таку ж, як і будь-який міщук.

Проминувши моторошне багатооке і багаторуке передмістя, вони опинилися за містом. Вкотре Рутенія тут бувала, та все ніяк не могла звикнути до різкого переходу від тисняви і пилу до чистоти і простору зелених пагорбів. Серце щеміло, коли погляд сягав удалину, і бачив лише зелень, зелень, зелень і небо, небо, небо…

Відійшовши подалі від брами, вона вигукнула «Лютиборе! Прийди!» Прислухалася. Відповіддю була тиша. Не чутно ні тупоту копит, ні подиху вітру. Ні, подих вітру є…

Рутенія рвонулася вбік, і лезо просвистало біля самісінького вуха, зчесавши тоненький шматочок шкіри. Наступної миті вона стояла на безпечній відстані від нападника.

Шаблю тримав у руках Золота. Волосся прилипло до лоба, лице кривилося від люті. Піт котився донизу, чорні очі вп’ялися в Рутенію. Було здивування. Чому?