Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

минали за днями. Я йшла вперед, старанно оминаючи села, поля, дороги. Я їла корінці, жуків та хробаків, сирі гриби й невідомі ягоди. Як я не отруїлася, не знаю. Може, мене охороняло те нічне замовляння-пісня. Не знаю… Але я таки дісталася Рати. Зібравши на березі кілька неважких колодок, зв'язала їх трав'яними мотузками і переправилася через річку.

Дякувати богам, словунська земля була прихильна до мене. Всюди знаходилися добрі люди, які допомагали — хто хлібом, хто ночівлею, хто грошима, а хто добрим словом. Так я дісталася Древії й осіла на самій межі з Великими Пустелями. Люди допомогли збудувати хату. У тому селі мені трапився старий знахар, Остоєм звали. Він, мабуть, відчував у мені якісь сили, та позаяк вони були зв'язані, то не міг розібрати, які саме. Остой навчив мене лікувати людей — не чарами, а травами, водою, рухами. Я лікувала і після його смерті. Прожила там багато років… І далі все було б добре, якби не посуха…

Увесь врожай був під загрозою. Сонце палило нещадно, гарячий подих пустелі пробивав усі відьмацькі кордони. Про дощ можна було лише мріяти: навіть уночі було так спекотно, що ніхто не міг заснути. Почалися хвороби. Невідомі мені. Я нікого не змогла врятувати. Ось тоді в селі й згадали, що я — зайда, нетутешня. Спершу сторонилися мене, потім відверто обходили. Вночі я чула кроки навколо хати, якісь голоси. Вони вирішили, що я — зла відьма, і насилаю на них посуху. Настав час знову втікати. Я полишила все й вночі вийшла з дому. Пробралася городами до лісу, вони помітили і рушили за мною.

Я бігла швидко, та вони були швидші. Я ж бо жінка, а за мною гналося десяток чоловіків, половину з яких я врятувала від смерті. І ось, коли я, вже геть знесилена, чула за спиною їхнє дихання, я просто з розгону налетіла на нього… На Яра! Він щойно вийшов зі свого мисливського куреня.

Ярові воїни розігнали селян…

* * *

— Ось така моя історія, Добровіне. Що було далі, ти знаєш. Що скажеш? Віриш мені?

— Ось ти яка, Діво! Твоя історія і дуже незвичайна, але у світі так багато незвичайного, що людському розуму годі це все осягти… — Добровін замислився. — Та я вірю тобі, Діво. Вірю, бо ти сама відкрилась мені. Вірю, бо бачу твої очі… Наша сутність може бути схована як завгодно глибоко, але очі — вони ніколи не брешуть.

— Якщо ти віриш мені, то мусиш повірити й тому, що я розповім зараз! Мені більше немає з ким поділитися цим каменем…

Добровін кивнув.

8

Сонце піднімалося, і Рутенія прокидалась. Обійми сну розкривалися повільно і м'яко. Ось був сон, а ось він перетік у дійсність. Світло пестило розкинуті над покривалом руки.

Згадалися події минулого дня, і Рутенія миттю скочила з ліжка. Ще стільки всього треба встигнути: зустрітися з Лютибором, засвоїти нові прийоми тілесного бою, розібрати замовляння, побачитися з Золотою й насолодитися останніми теплими днями…

Склавши план дій, вона спустилася до бійцівської зали. Там на неї вже чекав учитель. Звали його Гопак. Сам Добровін не завжди перемагав його, а це щось та важило! Гопак був кремезний дядько, з довгими вусами і голеною головою, заввишки з чугайстра, хоч той виглядав би худим і слабким поруч із ним.

Урок починався з розминки, з відьми сходило сім потів і почувалась вона як після тижневого переходу пустелею. Але то був лише початок, Гопак знав, як відновити сили. Після п’ятихвилинного масажу відривав її від лави і починав бити палицею. Спочатку дерев’яною, потім залізною.

— Болю немає! Він існує в нас самих! І тому ми можемо його контролювати! Зрозумій це! — казав він.

Якось після занять вона пожалілася:

— Я все роблю, як ти кажеш, я контролюю біль, та все ж його відчуваю. І крім того, лишаються синці!

— Га-га-га… — розреготався Гопак і довго не міг зупинитися.

— Що таке? Чого ти смієшся? Я ж серйозно!

— Тю, дурна! Ти ж відьма! Скористайся своїми силами!

— Але ж як… Це ж тілесний бій… — Їй навіть на думку не спало, що болю і синців можна уникнути чарами; це здавалося їй нечесним.

— В бою зі злом немає часу на роздуми і чистоту мистецтва! Запам’ятай! Використовуй усі можливі засоби!

— А якщо чари будуть мені недоступні?

— Для цього ми і вчимося…

Після тієї розмови вона не гребувала чарами, щоб зняти черговий синець під оком чи витерпіти град ударів, але намагалася їх використовувати як крайній засіб.

Сьогодні він дав їй