Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

можна контролювати. Вона Дика. І єдине, за що я вдячна Воронові, — це за те, що саме у нього я навчилася зв’язувати цю силу, не давати їй мене розірвати, захопити. Але це єдине ніколи не переважить того жаху, того болю, яких він мені завдав! Він — звір. Він випробував різні способи, щоб витягти мою силу — і таки знайшов. Це ненависть. Іще він знайшов спосіб збирати вивільнену силу, живитися нею і ставати сильнішим.

Пам’ять не знає межі між теперішнім і минулим, особливо пам’ять на біль. Щоразу, коли я згадую ті роки, мені стає так само боляче і страшно. Він знущався наді мною, як тільки міг. Бив, палив, топив… Він кидав мене до діжки з павуками, морив голодом, а потім годував гусінню… І все це заради вивільнення моєї ненависті, моєї сили. І я не витримувала.

Ахруман не помічав, але з кожним разом я все краще і краще контролювала її! Я навчилася відтягувати вивільнення, а ще — спрямовувати силу. Він не бачив цього: був засліплений своїми новими можливостями.

Він експериментував із накопиченням сили і завдяки мені досяг значного поступу…

Його помилкою було те, що він лишив мене при здоровому глузді. Крізь марево болю, полон сліз і мук я спостерігала, вивчала його звички й характер. І чекала… Я стала слухняна й покірна. Щойно він приходив по силу, я її віддавала. Він звик до цього. Згодом почав випускати мене на свіже повітря: я була потрібна йому здоровою. Я чекала… Він почав брати мене з собою на лови і на полюддя. Я чекала…

І мій день настав. Ахруман взяв мене в чергову мандрівку. Ми подорожували недовго — зупинилися у селі Вовковиї. Ніколи не забуду цього села, як і не забуду тієї жінки, що врятувала мене. Не знаю, чи жива вона, але щоранку, прокидаючись, і щовечора, засинаючи, я згадую її добрим словом. Вона тоді була при надії. Чекала на доньку.

Ми прибули в село поночі і всією ватагою ввалилися до корчми. Щойно корчмар зрозумів, хто завітав, одразу метнувся розігрівати їжу, накривати столи… Ахруман з мечниками сидів за одним столом, я ж була прив'язана до ніжки іншого.

В самий розпал веселощів, коли Ахруман почав змагатися, хто краще поцілить в мене кісткою, в корчму ввійшла вона. Не звертаючи увагу на гамір і лайку, попростувала до корчмаря, про щось переговорила, віддала якийсь клунок, взамін взяла кілька монет, і рушила до виходу, обережно ступаючи і несучи перед себе майбутнє життя.

Дорогу їй заступив один із мечників. Він вже був такий п’яний, що навіть слова не спромігся вимовити — лишень протягнув свої волохаті лапи і вчепився у неї. Ззаду ж підійшов інший і схопив її за руки…

Вона кричала, а корчмар навіть не дивився у той бік. Я не стрималася — вибухнула силою, спрямувавши її на цих двох нелюдів. Ахруман не встиг нічого зробити. За мить замість двох живих мечників на землі лежали обпалені і зсохлі цурпалки. Жінка зникла в нічній пітьмі.

Мене тієї ночі не пожаліли: всю в синцях, непритомну від болю кинули у стайню. Там, опритомнівши, я почула тихий наспів:

Як сего каменя ніхто не може вкусити, Так би й цій дівчині злий чоловік, злая жона, усяка злая сила Не могла нічого злого вчинити! Зелену лозу вітер сушить, вітер сушить, листи розносить: Один листочок у море впав, Другий листочок до сердечка припав, Третьому листочку рану лічити!

Вже наприкінці я зрозуміла: то не пісня, а замовляння, й замовляють мене. Я хотіла щось сказати, та вона накрила мені рота рукою й наказала мовчати. Сама ж сказала: «Я вилікувала рани твого тіла. Та не силах вилікувати страшні рани в твоїй душі. Допомогти тобі втекти від Ворона? Ти хочеш цього, чи ти з ним по добрій волі?» Відповідь вона прочитала у моїх очах. «Маєш велику силу, але не вмієш нею користуватися. Ця сила може зруйнувати тебе. Є три можливості: навчити тебе, забрати цю силу або забрати надлишок сили, а решту зв'язати. Вибирай.» І я вибрала третє. Вона переслала частку моєї сили своїй ненародженій доньці, сказавши, що потім якось із цим впорається, а решту моїх сил зв'язала. Все це було вночі, у тій же стайні. Коли обряди завершилися, вона вивела мене потаємним ходом за межі села, в ліс, вказала куди йти, і я пішла до Словунії.

Все, що відбувалося далі, було суцільним страшним сном. Дні