Юля Пилипенко - Руденька

– А я хочу Sprite… – Я поглянула з такою надією на Мару, що вона здивувалася.

– Sprite – то й Sprite. А попоїсти хочеш? Тут чудові сосиски. – Мара дивилася на маму і сміялася.

– Ви напевно щось знаєте, чого не знаю я. – Я теж хихотіла.

– Маро, а їй можна Sprite? – Мамі вже вочевидь було не до сміху.

– Звичайно. Сьогодні їй можна все, – відповіла Мара, підкурюючи сигарету.

Ми перезирнулися: ні я, ні Мара не знали, як відреагує мама, якщо закурю і я. Я не уявляла, як поводитись. Я боялася, що коли попрошу у Мари сигарету, мама відразу ж знепритомніє. У Мари був інший план. Вона дістала з пачки ще одну сигарету і невимушено простягнула мені.

– Покури, дівчинко. Ти це заслужила.

Я отетеріла, розгубилася, мене не стало… За столом запала мертва тиша, яку порушив голос моєї мами:

– Ви з’їхали з глузду? Що ви робите?

Мама не знепритомніла, їй не стало зле, а це було головне.

– Атож! Ми з’їхали з глузду! – радісно прокричала я і взяла простягнуту Марою сигарету.

– Іро, не хвилюйся, курити їй можна. Алкоголь поки що не можна, а курити можна, – прекрасний голос Мари звучав так само впевнено і непохитно, як завжди.

Тим часом мені принесли крижаний Sprite… мій перший Sprite… Мара простягнула мені запальничку. Я підкурювала сигарету, при цьому підтримуючи знизу лікоть лівої руки. У мене ще зовсім не було сили. А руки весь час зрадливо тремтіли від напруження, бо мені всюди доводилося тягати за собою кілограмові мішки з рідиною.

Я ковтнула холодного Sprite’у… Його солодкуватий смак приємно обпікав мені горло… я ковтала сигаретний дим так само жадібно, як повітря… і дивилася на сонце. Я була найщасливішою дівчинкою у світі. Для повного щастя мені бракувало лише одного.

– Мам, а що у тебе питав Геночка? Про що ви говорили? – Я вже помирилася з мамою і весело з нею теревенила.

– Питав, як ти, як я… як ми себе почуваємо… що кажуть лікарі… чи впав у тебе білірубін…

– А він не просив передати мені слухавку? – Я з незвички мружилася від сонця, і Марочка турботливо простягнула мені свої окуляри від Chanel.

– Він запитав, що ти робиш, і я сказала йому, що ти приміряєш нове убрання, яке привезла Марочка, – з усмішкою відповіла мама.

– А він що на те?

– Він засміявся і сказав, що подзвонить тобі пізніше.

– Так і сказав? Сказав, що він мені подзвонить?

Мара завжди розуміла мене без слів. У цю мить вона вже набирала чийсь номер:

– Алло, Гено… так… – Мара випускала сигаретний дим і виразно промовляла кожне слово… – Ні-ні… не хвилюйтеся, нічого не трапилося… Я тут сиджу з нашою підопічною… Так-так, точно, у неї все гаразд… Що вона робить? Вона має чудовий вигляд, сидить в окулярах від Chanel зі мною та з Ірою в ресторані, пускає кільця сигаретного диму… і здається, їй дуже хочеться з вами поговорити. Ні, я вас не розігрую… вона курить… п’є Sprite… вона вам зараз сама все розповість… – І Мара простягнула мені телефон…

Я тремтячими руками взяла слухавку і сказала «Алло»:

– Юленько, люба, як ти? Що це за жарти… Який ресторан? І хто там курить? Де ти зараз? – Геночці явно було не до сміху.

Я почула Його голос і зрозуміла, що зараз розплачуся… перед очима вже все розпливалося…

– Ген… Геночко, – голос затремтів, як тільки я промовила його ім’я.

– Юленько, кицю, ти що, плачеш? Що сталося?

– Геночко, я п’ю Sprite, дивлюся на сонце, курю сигарету… і я дуже тебе люблю…

– А чому ти плачеш? – здається, він теж ледве вже говорив.

– Від щастя… Дякую тобі… Я тебе так люблю…

Більше я не змогла нічого сказати, я вже ревіла, як божевільна, і тремтячою рукою простягала телефон Марі. Це був один з найщасливіших днів у моєму житті.

P. S. Наступного дня мені не робили пункцію печінки… бо мій білірубін нарешті наблизився до заповітної одиниці. Тоді я зрозуміла одну просту річ: найкращі ліки для мене – позитивні емоції.

Не зневажай ніколи малюка, слабосильного з вигляду:

Той, чиї м’язи слабкі, часто розумом перемагає.

До палати голосно постукали, але, не дочекавшись мого «Come in», дверна ручка відразу почала провертатися. У мене не було сумнівів у тому, кого я зараз побачу. Так міг постукати тільки доктор Малага. За кілька днів я навчилася розрізняти, хто саме з медперсоналу стоїть за дверима. Медбрати завжди стукали тихо і боязко: вони всі були молоді і ще