Юля Пилипенко - Руденька

пропускали через себе людські слабкості своїх пацієнтів. Професори й лікарі стукали впевнено, швидко і наполегливо, зазвичай двічі торкаючись дверей кісточками пальців. Стукіт доктора Малаги був особливим: це було схоже на потужний точковий удар у двері. І мені ніколи не подобалося, що він б’є мої двері. Він ніколи не приносив мені гарних новин, і мені здавалося, що йому це давало якусь особливу втіху. У моїх очах він був німцем-садистом.

Двері палати швидко відчинилися, і на порозі постала висока білосніжна постать доктора Малаги. Він ступив два величезні кроки, миттю опинився біля мого ліжка, посміхнувшись своїми ідеально рівними німецькими зубами. Я завжди вважала, що така безглузда, неприродна посмішка буває тільки в американців. Опинившись в Університетській клініці Ессена, я тепер точно знала, що така посмішка буває в американців… і у доктора Малаги.

– Джуліє, що сталося? Мені сказали, що в тебе до мене «особиста розмова», – проторохтів він по-англійськи зі своїм жахливим німецьким акцентом.

Судячи з усього, мої друзі-медбрати переказали йому моє прохання дослівно.

– Так. Чому ви мене обдурили? – спитала я крижаним тоном.

У цей час біля моєї італійської сусідки по палаті стояв інший лікар, доктор Літке, який зайшов до нас у палату в супроводі двох медбратів за п’ять хвилин до приходу Малаги. Я знала, що вони нас чують. Дівчина-італійка по-англійськи не говорила взагалі, і вона щось намагалася пояснити Літке жестами, весь час показуючи рукою на свій живіт. Я знала, що їй дуже боляче.

– Я обдурив тебе, але як? – Малага запитував мене про це з такою дитячою невинністю в очах, що я незлюбила його ще більше.

– Докторе Малаго, не грайтеся зі мною. Ви сказали, що я лежатиму в палаті зі своєю мамою. – Я відповідала йому дуже холодно і спокійно, щосили намагаючись не вибухнути.

– Так, але це неможливо.

– Що означає «так, але…»?

– Розумієш, Джуліє, коли близькі люди перебувають в одній палаті, переживши таке, це звичайно стає причиною депресії. Повір мені, двадцятигодинна операція – це ще не найстрашніше. Найстрашніше – це післяопераційний період: практично нульовий імунітет, можливість підхопити запалення легень, яке з твоїм імунітетом може призвести до смерті… Відторгнення, врешті-решт… Ти бачитимеш, що твоя мама погано себе почуває, і засмучуватимешся. Це автоматично даватиметься взнаки і твоєму здоров’ю. Так само і мама… вона бачитиме… А так у тебе з’явиться стимул швидше стати на ноги, ти зможеш ходити до неї в палату. – Його диявольській промові, здавалося, не буде кінця-краю.

Так. Доктор Малага умів підтримати. Однозначно. Це були не ті слова, які треба говорити людині, яка ще не до кінця повірила в те, що вона жива. Це були не ті слова, які я хотіла від нього почути.

– Докторе Малаго, зрозумійте, я готова боротися. Я більше за все на світі хочу якнайшвидше повернутися додому, і в мене немає часу на депресії. Я й так скоро встану, можете не сумніватися. Ви мене не знаєте, не можете мені вірити… не можете бути впевненим у тому, як я себе поведу. Але для того, щоб я швидше видужала, мені треба бачити і знати, що з моєю мамою все гаразд, розумієте? Мені потрібно це бачити, зараз, сьогодні, щодня. І я вас не підведу. Обіцяю.

– Ні. – Його «НІ» пролунало з такою силою, що я зрозуміла, що втрачаю контроль над собою. Мені знов захотілося вирвати з себе усі ці трубки, схопитися на ноги і вибити його білосніжні зуби. Але я не могла навіть підвестися. Мені було боляче говорити. А він просто стояв і посміхався.

Умовляти його було марно. Тоді він здавався мені катом.

– У тебе все? – ніжно поцікавився мій опонент.

– Так. Дякую, що пішли мені назустріч, – спокійно сказала я.

Головне було протриматися і не заплакати при ньому. Я не хотіла, щоб він бачив мої сльози. Хто завгодно, тільки не він.

– Тоді до зустрічі. – Він зробив вигляд, що пустив повз вуха мій сарказм.

– Добре, що хоч професор Брольш дотримав свого слова.

– Не зрозумів… – Він уже стояв біля дверей.

– Неважливо.

Коли він вийшов, я розплакалася. До мене одразу ж підбіг доктор Літке з медбратами. Вони намагалися переконати мене в тому, що Малага не такий уже й кретин, що він своєрідний, але справді хоче, як краще.

– Але ж він не може знати, що для мене краще. У цій конкретній ситуації. Розумієте? Він не може цього знати! Допоможіть мені.

– Він наш начальник. – Вони переглядалися.

– А професор Брольш? Він же теж ваш начальник? І він начальник доктора Малаги, чи не так?

Вони здивовано дивилися на мене і посміхалися.

– Судячи з усього, ти дійсно любиш боротися, – сказав доктор Літке і розреготався.

Мені здається, що десь у глибині душі вони теж не надто любили доктора Малагу.

Через кілька годин молоденькі санітари збирали у величезний пакет всі подаровані мені м’які іграшки, шампуні, шоколадні цукерки, барвисті листівки – скромне придане мого нового життя… Я переїздила в палату до мами. Я здобула свою першу маленьку перемогу. Я попрощалася зі своєю італійською сусідкою по палаті, і ми побажали одна одній удачі. Пообіцяла, що буду її відвідувати.

P. S. Через рік, випадково зустрівши мене в одному зі світлих коридорів Університетської клініки міста Ессена, доктор Малага кинеться обіймати мене з такою батьківською ніжністю і