Юля Пилипенко - Руденька

любов’ю, що поламає мої сонцезахисні окуляри. Я відкину залишки окулярів убік і відповім йому взаємністю. Цього разу я не приховуватиму від нього своїх сліз, бо це вже будуть зовсім інші сльози – прозорі краплі нескінченної радості і вдячності. 11 липня 2003 року… ранній ранок

Любе дзеркальце, скажи

Та мій сумнів розв’яжи:

Хто на світі наймиліший,

Найгарніший, найбіліший?

О. С. Пушкін «Казка про мертву царівну та сімох богатирів» [37]

Мене везуть… знову ці білі стелі… я бачу, як один з медбратів відчиняє двері якоїсь кімнати… Але де моя мама? Ви знову мене колотимете? Різатимете? Знову трубки? Я не хочу… будь ласка. Мені обіцяли, що мене відвезуть до мами в палату. І… це дійсно палата… Я бачу дівчину… вона лежить і дивиться телевізор… точніше, вона дивилася в одну точку, але при цьому працював телевізор… Де моя мама?

«Ein, zwei, drei»[38]… і я вже в повітрі… Молоді сильні медбрати підняли моє тіло і перетягли його з нош на ліжко. Дивно… я важу п’ятдесят п’ять кілограмів… невже один би не впорався?

– А ви впевнені, що я маю бути в цій палаті? Наскільки мені відомо, я маю лежати в одній палаті з моєю мамою. – Я запитувала, хоча заздалегідь знала, що німці не помиляються.

– Ні-ні… усе правильно. Це розпорядження доктора Малаги. Ми повинні були перевезти тебе з реанімаційного відділення до цієї палати. Тобі тут буде дуже добре. Якщо тобі щось знадобиться, ти можеш натиснути на кнопку. Якщо ти захочеш спробувати підвестися – просто простягни руку до трикутника над своїм ліжком… і підтягнися, як на турніку… тільки обережно. Скоро тобі привезуть їжу. У тебе все буде чудово. Ти можеш дивитися TV на різних мовах, слухати музику…

– Добре. Дякую. Коли я зможу побачити свою маму?

– Дуже скоро.

– Дуже дякую. А можна одне прохання?

– Так, звичайно.

– Я хочу бачити доктора Малагу.

– У нього завжди багато справ. Але якщо тебе щось турбує, ми зможемо в нього запитати.

– Ні, дякую. У мене до нього особиста розмова. Хай він відвідає мене, як тільки зможе.

Медбрати переглянулися, заусміхалися і вийшли з палати.

Дівчина й далі дивилася в одну точку. Вона мала змучений і нещасний вигляд. Час від часу вона голосно стогнала. Вона дивилася TV в навушниках, щоб не заважати мені… на випадок, якщо я захочу подивитися інший канал. На її TV мигтіли італійські субтитри. Напевно, вона італійка. Чомусь одразу згадався Лондон і мій італійський хлопчик на ім’я Андреа Симонетті. Його тато був власником якогось італійського футбольного клубу…

Я теж увімкнула TV… знайшла англійський канал… але я, так само як і ця дівчина, нічого перед собою не бачила, а дивилася в одну точку. Я злилася. Я не розуміла, навіщо мене обдурили. Мені ж обіцяли, що я буду в одній палаті з мамою. Мені зовсім не хотілося лежати поруч із цією дівчиною.

Дівчина зняла навушники… і застогнала. Я відчула на собі її погляд… і теж зняла навушники. Я розуміла її без слів… її очі питали мене тільки про одне: «Ти мене розумієш? Тобі так само боляче, як і мені?»

– Come ti senti?[39] – спитала я.

Її очі спалахнули від щастя…

– Tu… parli Italiano?[40] – в її голосі було стільки італійської надії, що я не змогла їй збрехати, хоча мені не дуже хотілося розмовляти.

– Si, un po… Hai male?[41]

– Si… tanto… e tu?[42]

– Si… e sono cosi stanca… e ho fame… molto…[43]

Через п’ять хвилин у палаті зібрався цілий натовп. Вони всі прийшли відвідати її: галасливі, веселі, темпераментні італійці… Її батьки…