Кейт Аткінсон - Руїни бога

Інколи новий екіпаж прибував на базу й виявляв, що по їхній хатині досі розкидані речі попередніх мешканців, ніби ті ще можуть вернутися. Тоді комітет з адаптації виганяв їх надвір, щоб «дали прибрати», складав речі загиблих у пакети, а жінки з допоміжного загону чи ординарці перестеляли ліжка. Бувало й таке, що салаги мали виліт того самого вечора й не поверталися, тож у свіжозастелених ліжках ніхто навіть не встигав заночувати. Вони приходили і йшли, й ніхто навіть не встигав довідатися, що то за одні. Їхні імена були писані на воді, випалені на землі, розвіяні у повітрі. Легіон.

*

Вік Беннет повернувся, розмахуючи «спіднім» («Ми це спіднє бачимо частіше, ніж його одяг», — сардонічно зауважив Мак), і вони залізли у «Ц-Цукор», що замінив «Д-Джигу». «Д-Джига» була неповоротким звіром. Як і багато інших літаків із серії «Марк II», вона неохоче відривалася від землі. Якби вона була конем, то це була б така шкапина, перед якою треба гопки скакати, аби вона почала перегони, а вже, щоб до фінішної прямої дійшла… Якщо не знати заздалегідь про її особливості й вибрики, особливо про суїцидальне прагнення звернути направо, то все могло закінчитися, так і не почавшись.

То їхній другий виліт на новенькому «Ц-Цукрі», літак щойно із заводу, свіженький, як колись його екіпаж. Вони хотіли відбути строк на «Д-Джизі», про яку вже згадували з теплом. Вона приносила їм везіння, вона їх захищала, гірко, що вони її втратили. Вони були певні, що це — черговий знак, що до тридцятого вильоту не дотягнуть. На фюзеляжі «Д-Джизі» намалювали двадцять шість бомб — по одній на кожен виліт; двадцять перший рейд позначав ключ, а рейд над Італією якийсь жартун означив ріжком морозива. Єдиний виліт «Ц-Цукру» (на Дюссельдорф) ще не відзначили, й, хоча літак був новесенький, ніхто йому гаразд не довіряв. Те, що двигун лівого борту перегрівався — далеко не головна їхня претензія.

Їхній командуючий офіцер під'їхав до злітної смуги з Віком: він хвилювався через їхню затримку. «Десять хвилин», — сказав він, постукуючи по годиннику. Вони або злетять за десять хвилин, або затримаються так, що взагалі не буде сенсу вилітати.

Вантажівка з водійкою й офіцером проводжала їх уздовж периметру і припаркувалася біля фургону управління польотами, де доволі обшарпаний колектив терпляче чекав, щоб із ними попрощатися. Мабуть, хтось уже втратив надію, що вони злетять, і пішов собі.

Вони поповзли злітною смугою, і всі завзято замахали, особливо командуючий офіцер, який проводжав їх у кожен рейд і поводився так, ніби вірив, що якщо махатиме задертими руками достатньо жваво і мчатиме уздовж смуги достатньо швидко, то поможе їм успішно злетіти й підняти в повітря повне черево бомб. Під час злету гинуло стільки людей, що щоразу, як Тедді вдавалося відірвати «галіфакс» від бетону й підняти над дерева і живоплоти, почувався так, наче йому відклали страту.

*

А якщо ти звертав назад, не долетівши до цілі, — таке траплялося повсюдно, як не через негоду, то через технічні неполадки — то цей виліт також не зараховували, навіть якщо ти встиг посивіти.

— Несправедливо до чортиків, — сказав Тедді.

— Не по правді, старий, — промимрив Кіт, украй невдало імітуючи вимову англійського аристократа.

Вони саме напивалися до білочки у дводенний відбій після Турина. Їм і до Турина не варто було долітати, як припізніло зрозумів Тедді, проте він був із тих пілотів, які «дотискали» операцію. А хтось дотискати не став.

Вони вперше звернули назад на базу у свій другий виліт — охолоджувач правого зовнішнього двигуна потік просто у Північне море, а переговорний пристрій стих. Тоді Тедді прийняв, як йому здавалося, раціональне рішення і звернув додому, скинувши бомби у Північне море. Їхній командуючий офіцер (тоді ще інший) це не схвалив. Він не любив ранні повернення й довго їх допитував, чого це вони надумали не дотягувати до цілі. Тедді здавалося, що відповідь очевидна: двигун перегрівся б і загорівся (на початку війни вони ще не навчилися ставитися до такого по-філософськи), і їм треба мати можливість зв'язатися з командуваннями.

— Що, правда? — наполягав офіцер. — Але, раз уже так склалося, ви що, не впоралися б? Добрий пілот і на трьох двигунах би полетів.

Ось тоді Тедді і зрозумів, що вони — не воїни, а жертви заради загального блага. Вони — птахи, якими жбурляють об стіну і сподіваються, що якщо пташок буде достатньо, то у мурі вдасться пробити діру. Вони — статистика у бухобліку Міністерства війни, де служив Моріс. («Він став таким пафосним ослом», — сердито писала Урсула).

Тоді Тедді й постановив, що більше ніхто не поставить їхню відвагу під сумнів, ніхто не називатиме їх «слабшими побратимами», вони «дотискатимуть» завдання щоразу, за найменшої змоги, але водночас він зробить усе, щоб вони заціліли. І далі аж до кінця першого строку щоразу, як не було вильоту, він змушував їх тренуватися стрибати з парашутом і сідати на воду. Може, ці тренування на землі й були трохи нереалістичні, але якщо вони знатимуть, що робити, якби вони буквально зазубрять процедуру, то їм вдасться заціліти всупереч страхітливій статистиці — чи бодай у них з'явиться шанс. Коли вони вперше зійшлися у частині бойової підготовки, Вік і Кенні вправлялися у стрільбі більше, ніж будь-хто інший. Вони записувалися на тренувальні бомбардувальні вильоти до Іммінґемської затоки, на незчисленні вчення у формації і маневри. Тедді все одно за кожної нагоди тягав їх на тренування і навчальні вильоти зі «Спітфаєрами» з найближчого аеродрому. Він змусив цілий екіпаж вивчити морзянку й бодай ази завдань своїх побратимів, щоб «раз вже так склалося», як казав кислий офіцер, вони могли підставити один одному плече. Кіт колись учився на пілота, тож саме йому випало б у разі чого замінити Тедді, але Тедді про всяке навчив азів свого ремесла ще й Нормана Беста: «нашому австралійцеві тільки вівцям хвости крутити, в повітрі він літак, може, і втримає, але посадити — то всереться, а не посадить». У ті дні Тедді багато лаявся, лайка заразна, але найгірших слів ще намагався уникати. Звісно, якби щось сталося із Тедді, то вони все одно, ймовірно, були приречені.

Тедді знав, що Мак завжди вираховував маршрут до найближчої нейтральної території (Швейцарії, Швеції чи Португалії) й відточував навики астронавігації кожної ясної ночі. А скромний і мовчазний Норман Бест під бойову форму вдягав французький одяг, аж до спіднього — купив у Парижі, коли був студентом. У кишені тримав справжній французький берет. Ото