Кейт Аткінсон - Руїни бога

вже бойскаут, — подумав Тедді: «Будь готовий, заздалегідь продумай, як чинитимеш у будь-якій ситуації». Мабуть, набуті у Кіббо Кіфті навики зі стрільби з лука йому не знадобилися б, якби він тікав від німців у Франції.

Так склалося, що Норман і справді вистрибнув над Францією — під час свого другого строку в 43-му, уже з іншим екіпажем, але шпигунська підготовка йому не помогла: коли вискакував з літака, парашут загорівся, тож він повалився вниз, як вогненне грузило. Тіло так і не знайшли. У Нормана не було ані талісманів, ані нав’язливих обрядів, на відміну від, скажімо, Джорджа Kappa, який, перш ніж сідати в літак, повертався тричі за годинниковою стрілкою, мов пес, що все ніяк не може вмоститися, і думав, що ніхто нічого не помічає.

Бідолашний другий пілот завмер біля Тедді перед злетом. Звали його Ґай — зі старих випускників Ітону, сказав він у надії знайти спільну мову з Тедді.

— Я закінчив не Ітон, — відмахнувся Тедді.

Ґай ще багато чому мусить навчитися, якщо, звісно, не загине. («Ото мармиза», — сказав Вік).

Звісно, другого пілота вони брали не вперше. Вони ще й літали з випадковими людьми, коли якийсь член екіпажу з якоїсь причини не міг приєднатися до вильоту. Джорджа Kappa он якось відпустили на похорон батька. Мак пропустив один виліт через шлунковий грип, а Кенні підвернув ногу і пропустив рейд на Бремен (наслідок парашутних тренувань, вигаданих Тедді). Вік Беннет пропустив останній веселенький виліт «Д-Джиги» на Турин на минулому тижні, бо зліг зі страшною застудою.

Мак надолужував згаяне, літаючи з іншим екіпажем, але обом їхнім стрільцям до повного строку все одно лишалося по вильоту. Доведеться їм затикати діри в чужому екіпажі, як амулет, що притягує невдачу.

На Турин вони летіли з іншим стрільцем замість Віка у верхній башті. У нього була м’яка західницька вимова («Я з Зумерзету»), за весь політ він сказав якісь кілька слів.

Вони перелетіли засніжені вершини Альп у яскравому сяйві повного місяця.

— Не кожен таке бачив, еге ж, командире? — озвався Кенні Нільсон у переговорному пристрої.

Навіть Мак визирнув з-за своєї завіси, щоб «помилуватися»:

— Майже як у нас у Скелястих горах.

На що Кенні сказав:

— Ну та, але ж Скелясті гори ти згори не бачив?

Тоді Кіт почав щось верзти про Блакитні гори, тож Тедді мусив урвати розмову, перш ніж вона перетече в гарячі дебати про переваги й недоліки різних гірських хребтів.

Другий пілот нічого про гори не сказав. Мабуть, не було у них в Сомерсеті гір. У дитинстві вони кілька разів їздили на канікулах на море до Корнволла, але поза тим Тедді південний захід майже не знав. Він вирішив, що якщо переживе війну, то влаштує собі велике турне Англією, її дорогами і стежками, потайними селами, величними пам'ятниками, полями, пустками й озерами, тим, за що вони боролися.

Норман сказав, що їм «пощастило» побачити світ так, як його мало хто бачив. За таке «щастя» вони страшну ціну платять, — подумав Тедді.

Їх приголомшили не лише Альпи в місячному сяйві, а й бездонне чорнильно-чорне небо, на якому горіли тисячі зір — осяйне насіння, розсипане щедрим богом, подумав Тедді, підступаючи загрозливо близько до проклятих країв поезії. Вони не раз бачили п'янкі світанки й заходи сонця, а під час рейду на Бохум перед ними розгорнулася запаморочлива картина північного сяйва — небо затягла мерехтлива пелена барв, їм не ставало слів, щоб це описати.

Кенні Нільсон, який сидів у хвості, далеко від інших, заявив, що в нього «найкращі місця». Особливо його вражали заходи сонця. З хвоста він міг за ними спостерігати навіть після того, як решта екіпажу вже влітала в пітьму.

— Небо горить, — захоплено повідомив він, коли Тедді відірвав «Галіфакс» від злітної смуги й підняв у повітря.

Тедді на мить стиснувся від жаху, уявивши, як ворог влаштовує їм Армагеддон, а тоді Вік Беннет у верхній башті додав:

— Я такого красивого заходу сонця ще ніколи не бачив.

— Точно, ніби сам Бог небо розписав, — докинув Кенні.

— Може, помовчимо? — урвав їх Тедді: полегша від того, що кінець світу відкладається, змішувалася з подивом від того, що він взагалі міг таке подумати.

— Прегарно, — не вгавав Кенні, не ладний облишити таку красу. Чи навіть Красу, як сказала б Сильвія.

У Кенні, стрільця у хвості, були найгірші шанси побачити, як сонце сідає у мирний час. Як казала подружка Урсули, до миру дотягне лише один із чотирьох. Хоча врешті склалося, звісно, так, що майбутнього не було якраз у подружки з Міністерства — у червні 44-го її вбило ракетою «Фау-1». Вона саме вийшла погрітися на сонечку й перекусити бутербродом на дах Адастрал-Гаузу, де тоді знаходилося Міністерство авіації. («І яка імовірність такого сценарію?» — задумався Тедді).

Решту дівчат із Міністерства вибуховою хвилею витягло з розтрощених вікон, і вони розбилися об асфальт. Урсула сказала, що якогось чоловіка розтяло навпіл склом. Мабуть, для когось Урсула була такою самою подружкою — подружкою з Громадянської оборони.

А звали її Енн, ту подружку з Міністерства авіації. Коли прощалися після танців у «Гаммерсміт Пале» (вона добре танцювала фокстрот), вона сказала: «Що ж, щасти вам», — не дивлячись Тедді в очі.

*

На шляху до Турина зеніток майже не було — італійська протиповітряна оборона завжди була якась ненатхненна. Вони розбомбили ціль, позначену червоними сигнальними снарядами, з висоти п’ять тисяч метрів. На підльоті погода гіршала, їм було вже не до того, щоб милуватися красою Альп — власне, гори взагалі стало не видно, — а коли звернули додому, над ними нависло темне громаддя купчастих хмар. У цій марі спалахували й іскрилися маленькі вибухи, спершу вони навіть подумали, що це бомбардування чи навіть випробування якоїсь нової зброї, проте вже за кілька хвиль зрозуміли, що влітають у жасний грозовий фронт.

Турбулентність була кошмарна, «Д-Джигу» кидало, як іграшковий літачок, — вона була мов мушка в руках байдужого хлопчиська чи богів. Так Зевс метав громи, так Тор здіймав молот. Чи, як казала Бріджит, так феї рухають меблі — добріше пояснення для добріших часів. «Ото вже феї», — подумав Тедді. З переговорного пристрою долинали прокляття — від стриманого «Ой, боженько» нажаханого християнина-Нормана до гіркого «Блядь, блядь, блядь, витягай нас із цієї їботи, командире» від Кіта.

Потім вони зійшлися на тому, що це було страшніше за будь-яку зенітку. Артилерію вони хоч розуміли, а в цьому було щось первісне. Зрідка блискавка освітлювала зловісні ущелини та прірви у пітьмі. Невідь-звідки налітали вихри, що