Кейт Аткінсон - Руїни бога

Температура назовні стрімко впала, на крилах почала намерзати крига. Крига — їхній лютий ворог: з’являється раптово, часом навіть без попередження, заковує крила в міцні білі лабета, а коли намерзає кілька тон, двигуни й управління відмовляють. Інколи під вагою криги літак падав із небес і розлітався на шматки в повітрі.

З переговорного пристрою долинало «Боже» і «Бля», їх кидало з боку на бік, а тоді потяглися слова 22 псалма («Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви…»), але їх урвали приголомшені зойки: грозовий фронт раптом виплюнув «Д-Джигу», і натомість її оточили привиддя.

Їх звідусіль обступили вогні святого Ельма, неземні, осяйно-блакитні, зловісні проблиски спалахували на крилах і навіть клубочилися навколо гвинтів, лишаючи у пітьмі дивні перисті хвости, як примарні феєрверки. Вогні витанцьовували й на дулі кулемета, озвався з хвоста Кенні. «Тут теж», — долинуло з верхньої башти.

Від цього химерного видива Тедді згадалися віліси у «Жізель». Він бачив цей балет ще в школі — учитель музики організував їм екскурсію до Королівського оперного театру. Танцівниць освітлювали таким самим жаскуватим потойбічним блакитним сяйвом, що зараз огортало «Д-Джигу». Як подумати, то це дивна вистава для шумних тринадцятирічних учнів приватної школи. Коли батько про це дізнався, то тільки підвів брови і спитав, як звати вчителя («Напевно, шанувальник Вайльда»); навіть Сильвія, з усією її любов’ю до Мистецтва, здивувалася, що їм підсовують, як вона сказала, такі «дівчачі» твори — доти їх випускали зі школи хіба що на регбі. Потім Тедді снилися жахіття, у яких примарні жінки тягнуть до нього руки, щоб викрасти у темні незнані глибини.

Блакитне полум’я нарешті згасло, і тоді двигун на правому борту закашлявся, задвигтів і зовсім здурів. Не встиг Тедді вирівняти літак, як проблемний лівий двигун і собі озвався: здавалося, ось-ось відірветься від літака. Мабуть, то було б і на краще.

Тедді наказав Макові прокласти новий маршрут, щоб повернутися додому найкоротшим шляхом. Після бурі всі їхні магнітні прилади вийшли з ладу, тож Макові нічого не лишалося, крім як вручну вираховувати координати нового маршруту, аж тут лівий двигун загорівся. «Та ви знущаєтеся», — подумав Тедді, витискаючи газ і заходячи в круте піке («Тримайтеся там!») — так він не лише згасив вогонь, а й обтрусив лід із крил. Не було б щастя, так нещастя помогло. З іншого боку, нещастя ніхто не відміняв.

Тепер із правого двигуна валив дим. За кілька хвилин Кіт повідомив, що бачить полум'я, а потім двигун раптом вибухнув, та з такою силою, що літак ледь не перевернуло. З переговорного пристрою сипнуло «Господи» і «Срань господня», але Тедді сказав, що все гаразд. «Ото сказанув», — подумав сам. Тепер вони летіли на двох двигунах проти вітру, під шаром криги, без приладів і з самим численням координат. Яке вже тут «гаразд».

Тедді саме вирішував, чи не наказати їм вистрибувати з літака, коли сталася ще одна тривожна подія. Мак заспівав. Це Мак-бо! І то не якісь там співанки канадійських лісів, а «Буґі Вуґі Баґл Бой», дуже фальшиво. Навіть із поправкою на шуми у переговорному пристрої, співав він препаршиво, особливо коли імітував горн, ревучи, як поранений слон. А далі, що ще дивніше, їхній похмурий канадієць розсміявся, десь як Чарльз Пенроуз у пісні «Розсміяний поліцейський». Тедді наказав Норманові з’ясувати, що там діється за завісою.

Виявилося, що Макова киснева трубка замерзла. Норман спробував її розморозити кавою зі своєї фляги, але та теж була ледве тепла. Вони витягли Мака з його сидіння й зуміли підключити до центрального кисневого балона, тепер лишалося тільки сподіватися на краще. Від гіпоксії люди спершу чинили дурниці, а потім мерли.

Після війни Мак влаштувався на велику страхову фірму в Торонто. Він одружився, завів трьох дітей і рано вийшов на пенсію («розумно інвестував»), так він розповідав на тій єдиній зустрічі ескадрильї, на яку Тедді приїхав. Тедді вдивлявся у цього незнайомця й раптом зрозумів, що, може, ніколи його гаразд і не знав. Може, нікого з них він гаразд і не знав. Їм просто здавалося, що вони близькі, бо їх загнали в такі обставини. Постарілий Мак здався Тедді надто самовдоволеним. Здається, страшні часи, пройдені разом, геть на ньому не позначилися. Старці пригадували війни минулих днів, відколи тягнеться світ. Єрихон, Термопіли, Нюрнберг. Не хотів він до них приєднуватися. Тедді рано полишив ту зустріч, сказавши «Пробачте, пацанва, я відкланююся», — він легко згадав жаргон, над яким тепер насміхалися.

Проте навіть за багато років він ловив себе на тому, що під час довгого й темного нічного чування, виснажений безсонням, він і далі повторює ті назви. Ессен Бремен Вільгельмсгафен Дуйсбург Фегесак Саарбрюккен Дюссельдорф Оснабрюк Фленсбург Франкфурт Кассель Крефельд Аахен Генуя Мілан Майнц Карлсруе Кіль Кельн Гельзенкірхен Бохум Штутгарт Берлін Нюрнберг. Хтось рахує овець. Тедді рахував міста й містечка, які хотів знищити, а вони хотіли знищити його. Може, їм це навіть вдалося.

*

При поверненні з Турина зенітки піймали їх на підльоті до узбережжя Франції. Зенітний снаряд пробив їм фюзеляж, «Д-Джига» ледь не впала з небес. Вони летіли крізь густі хмари, і в якусь мить Тедді здалося, що вони летять догори дригом. У літаку пахло кордитом, звідкись валив дим, хоча вогню не видно.

Тедді влаштував перекличку.

— Усі живі? Стрілець у хвості? Нагорі? Бомбардир?

Тедді завжди найбільше хвилювався за стрільця у хвості — він був так далеко від усіх. Дивно, що товариський базіка Кенні Нільсон не втрачав оптимізму навіть у своєму холодному самотньому гнізді. Тедді знав, що сам би не висидів у тому тісному закутку.

Озвалися всі — «Живі», «Усе добре», «Досі тут». Норман пішов з'ясовувати, яких вони зазнали ушкоджень. Діри у фюзеляжі, нижній люк аварійного виходу знесло. Гідравліку, мабуть, також пошинкувало, бо він тут по кісточки у воді, але нічого бодай не горить. З кожною милею вони летіли дедалі нижче й повільніше. На висоті два кілометри познімали кисневі маски. Мак ожив і простягнувся на місці відпочинку екіпажу.

Тедді вирішив, що довго вони не протягнуть, і попередив усіх, щоб готувалися покидати літак, але під ними бушувало море, тож вирішили пролетіти чимдалі. Їхня віра в те, що Тедді зможе доправити їх до цілі, а потім додому, міцніла з кожним днем. Може, це вони дарма, сумовито подумав Тедді.

Коли на обрії з'явилося узбережжя Англії («Дякую тобі, Боже», — прошепотів Норман), баки з пальним були майже порожні, Тедді вичакловував