Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

Будинок радіовузла був оточений і взятий під спостереження з усіх боків.

— Агов, ви там, виходьте! — гукнув інспектор не дуже голосно, щоб не порушити третьої вимоги терористів. — Ви оточені.

Оскільки ніхто не відповідав, Методій Новак, як уже не раз бувало за довгі роки служби, вирішив сам особисто вступити в лігвисько терору, хоррору, мар-рмеладу. А що був убраний в цивільне — блакитні джинси і оранжеву футболку, в яких вирушив уранці, аби відпочити на березі річки, то попросив в одного з колег кашкета. Навіть незначна деталь одягу додає поваги й відваги.

— Іду, — повідомив він. — Передайте по лінії, що це я, а не вони.

— Це інспектор… Це Новак… Це він, сам Методій… — покотився шепіт ліворуч уздовж цепу і вернувся з правого боку, то якнайліпше доводило — кільце оточення не має розривів.

Методій поправив кашкета перед вітринним склом, набрав глибше повітря в легені і з магазинного напівмороку, із запаху прив’ялої гички вийшов під сонце на голий брук.

Перше, що він відчув, — на вулиці пахло зовсім інакше, ніж звикле. Де й дівся сморід від автомобільних газів, розлитого пива, в горлі не дряпало від диму міцних сигарет. А ще ж і лагідна тиша, порушувана лише легеньким шелестом вітру в молодих липках, які вигрівалися в травневому теплі.

«Як тут гарно стало… Отуди к бісу! — висварив він сам себе подумки. — Це вже, мабуть, на мене починає діяти пропаганда противника».

Сміливо перетнувши безлюдну вулицю, Новак наблизився до лігва терористів і енергійно й рішуче постукав.

У відповідь — тиша!

Відчинивши вхідні двері студії, інспектор постукав ще раз і сказав:

— Відчиніть.

Тиша. Повинен був сказати: «Іменем закону, відчиніть», — та, видно, недаремно він подумав перед тим про вплив ворожої агітації, бо ні сіло ні впало:

— Відчиняйте! «Тер-рор, Хор-рор»… — зрозумівши свою помилку, в останню мить змінив інтонацію і додав: — Це «Мар-рмелад»?

— Ні, — озвався зсередини тоненький, але сміливий голос.

— А хто? — спитав здивований Методій, натискуючи ручку дверей.

— Це я, — відповів Зефірин, стоячи серед студії.

— То ти не в цирку?

— Ні. Я з ведмедями приїхав.

— Чого ж я тебе не помітив?

— Бо я сховався в багажнику, а потім, коли всі дивилися на Барнабу і Барнабабу, ніхто не бачив, як я виліз і підповз, щоб бути першим і схопити і видати в руки міліції.

— Схопити чи попередити, Зефірине?

— Яка різниця, пане інспекторе, коли їх тут уже не було.

— Це правда?

— Щоб мені не бачити моєї бабусі!

— І ти нікого й нічого тут не знайшов?

— Нікого — це точно.

— А що?

— Рукавичку. Зелену, — признався рудий і, витягаючи її з кишені, попросив благальним тоном. — Дозвольте мені відрізати один палець, а то хлопці не повірять.

— Ти гадаєш, це шеф банди носить зелені?

— Та ні. Це знаменита зелена рукавичка Марієтти. Доказ того, що вони її справді схопили й тримають у сховищі.

— Почекай хвилинку, — сказав Методій і, відчинивши вікно, покликав: — Войтасику, до мене!

Коли повернувся, на столику диктора лежала рукавичка вже тільки з чотирма пальцями, а Зефірина з п’ятим, до речі, мізинним, не було.

Цей мізинний палець від рукавички виявився, одначе, найважливішим, бо коли Зефірин демонстрував свій трофей хлопцям на трибуні стадіону, вболівальники знайшли в ньому згорнуте у кільце волосся, в якому вони безпомилково впізнали кучерик Яся Радохи, закручений по спіралі від частих прийомів м’яча головою при подачах з кутового. Тепер уже не було ніяких сумнівів у тому, що викрадачі казали правду.

З години на годину зростав неспокій: чому перестали передавати повідомлення? Чи, бува, не означає це чогось поганого?

Установи не працювали, тому що був вихідний день. Представники влади Міста або ж користались із заслуженого відпочинку, або не хотіли показуватись на люди у зв’язку з непевною і делікатною ситуацією. Однак громадськість розуміла, що ниточки від усієї цієї справи надійно тримають досвідчені руки інспектора.

Йшли до нього з усіма тривогами й сумнівами, посилали делегації із запевненнями дотримуватись потрійної поміркованості до четверга, а в колах меломанів аж до суботи.

Опівдні дедалі частіше почали надходити чимраз гостріше сформульовані прохання встановити контакт з викрадачами, а після обіду люди вже не просили, а вимагали.