Світлана Талан - Матусин оберіг

постали дерева, Олесі стало ще страшніше. Вона подумала, що тут може бути ще більше прихованих мін, тому треба йти повільніше й придивлятися до кожної травинки, щоб не зачепити розтяжку. Останні кроки далися неймовірно важко, у нервовому напруженні, коли її тіло стало схожим на натягнуту тятиву. Олеся ступила на дорогу перед лісосмугою й упала зовсім виснажена. Як у сні, вона почула гавкіт собаки. Пес підбіг до неї, обнюхав і голосно загавкав.

– І де ти був раніше? – промовила вона й провалилась у пітьму.

Зникло поле, залите сріблом місяця, собака над нею й принишклі дрімаючі дерева в лісосмузі…

Олеся не бачила, як до неї підійшов солдат, присвітив ліхтариком.

– Агов, хлопці, тут лежить дівчина! – гукнув він.

– То веди її сюди!

– Здається, вона мертва. Холодна, як лід.

Над нерухомим тілом дівчини схилилися бійці.

– Та жива вона! Дихає!

Один із кремезних бійців узяв Олесю на руки, приніс до бліндажу. Її тіло розтерли спиртом, замотали в ковдри. Дівчина розплющила очі й зрозуміла, що вона вже в безпечному місці.

– Де мої документи? – тихо спитала вона.

– Усе тут, не хвилюйся! – почула у відповідь і провалилась у сон, де було тепло й затишно.

Уранці Олеся прокинулася вже відпочилою. Її розпитали, хто вона і звідки. Жінка мусила приховати те, що її чоловік бойовик, тож довелося розказати легенду про те, що на неї чоловік підіймав руку, і вона втекла до батька в Станицю Луганську.

– Чому легально не перетнула лінію розмежування? – запитали її.

– Він не відпускав мене саму ні на крок, тож довелося плисти через річку, – пояснила вона.

– Ти не знала, що поле заміновано?

– Знала, але вирішила спробувати перейти.

– Ти або зовсім дурна, або тебе допік чоловік так, що краще злетіти в повітря від міни, ніж з ним жити, – сказав один із бійців.

Олесю доставили в комендатуру Станиці Луганської, де знову ставили питання, перевіряли документи. Пробивши по базі даних і перевіривши, що вона дійсно має реєстрацію в цьому селищі, за добу її відпустили. Додому Олеся не пішла – одразу поспішила на автобус. Дорогою найбільше хвилювалася, щоб випадково не зустріти мачуху чи когось із сусідів. В обміннику поміняла сто доларів і купила квиток на найближчий рейс. Лише коли автобус на Сєвєродонецьк рушив із місця, полегшено зітхнула.

Ще з дороги зателефонувала Людочці.

– Я сьогодні приїду до вас, – сказала жінці, – не дзвоніть мені, я маю відключити мобільник, усе поясню, коли приїду.

Олесю почало лихоманити. Біль пронизував груди, і дівчина колихалася в автобусі з однією думкою: швидше б добратися до Людочки та відпочити.

Людмила Анатоліївна була здивована приїздом Олесі, але не встигла нічого розпитати, коли побачила, що гостя вся палає.

– Та ти хвора, Олесю! – сказала вона.

Жінка знайшла теплу нічну сорочку, вклала дівчину в ліжко, всунула під пахву термометр.

– Зараз я заварю тобі чаю з малиною та медом, – сказала жінка.

– Я хочу їсти. Дуже, – промовила Олеся.

– Тоді гаряченького свіженького супчику з курятиною! Олеся змогла посьорбати лише кілька ложок, запила чаєм. У неї пекло в грудях і розпирало їх, була висока температура, і Людмила Анатоліївна, попри протест Олесі, викликала лікаря. Її оглянув медик і сказав, що Олеся застудила груди і, напевно, сама застуджена, тож потрібно в лікарню.

– Я нікуди не поїду! – категорично заявила Олеся й попросила призначити лікування вдома.

Потрібно було п’ять днів робити уколи антибіотиків, і Людмила Анатоліївна знайшла медсестру, яка за оплату погодилася ходити до них додому. Після першого уколу Олесі надвечір стало трохи ліпше, і вона змогла все розказати жінці.

– Я знала, що ти відчайдуха, але щоб таке… Це ж треба так ризикувати! – промовила жінка, вислухавши Олесю.

– У мене не було іншого вибору, – сказала Олеся й попросила зателефонувати Карині зі свого мобільника.

– Як ти там, Кариночко? – спитала жінка.

– Усе добре! Не хвилюйтеся. А як у вас справи?

– До мене сьогодні приїхала племінниця, – сказала Людмила Анатоліївна так, як домовилася з Олесею. – Щоправда, трохи застудилася в дорозі, тож лікую її.

– Щось серйозне?

– Та ні, просто застуда. За п’ять днів уже поїде від мене.

– Передавайте їй вітання й побажання швидше одужати. Ви мені тоді зателефонуєте, коли вона поїде?

– Звичайно!

– Здається, Карина все зрозуміла, – сказала Олеся.

– Так, вона розумна дівчинка! Чекатиме на дзвінок.

За п’ять днів Олесі й справді стало легше. Молоко в грудях перегоріло, хоча запалення ще не зовсім минуло, та Олеся вже наполягала на тому, щоб подати знак подрузі. Людмила Анатоліївна зателефонувала Карині й сказала, що племінниця вже почувається краще і завтра зранку їде додому. Це означало, що наступного дня подруга мала вирушити в дорогу з Олесиною дитиною.

– Та не хвилюйся ти так, – заспокоювала її жінка. – Я домовилася на роботі, щоб мене підмінили, тож поїду з тобою. Хіба можна тебе саму таку слабку відпускати?

– Я витримаю.

– За машину не хвилюйся, усе вже вирішила. Нас відвезе знайомий до Трьохізбенки.

Наступного ранку Карина контрабандною паромною переправою дісталася до неокупованої української території. Зазвичай за переправу бойовики брали з людей по двісті доларів, а Карині довелося заплатити вдвічі більше, як за двох. Олеся їх зустріла, узяла на руки дитину, обцілувала її й розплакалася.

– Ну що ти, Олесю, – сказала Карина, – усе ж добре!

– Тепер я знаю, чому плачуть від щастя, – з усмішкою на мокрому від сліз обличчі промовила Олеся.

Частина четверта
Розділ 47

Кілька днів подруги оговтувалися від пережитого. Олеся ще почувалася слабкою після хвороби, тож Людмила Анатоліївна намагалася не завантажувати її домашніми справами й готувала смачні та поживні страви. Сама ж вона після роботи часто йшла з дому й поверталася стомлена.

– Ви ще десь працюєте? – поцікавилась у жінки Олеся.

– Є таке, – жінка загадково всміхнулась.

– Де, якщо не таємниця? – запитала Карина.

– Я й вас туди поведу, – пообіцяла жінка. – Ось тільки трішки відпочинете – і підемо разом.

– Ми вже в нормі! – стверджувала Олеся.

Подруги сказали жінці, що їм потрібно влаштуватися на роботу, і тоді вони зможуть зняти собі окреме житло.

– Олесю, у тебе ж маленька дитина! Куди тобі на роботу?!

– Я вже не годую Максимка груддю, тож ми з Кариною працюватимемо по черзі, – сказала Олеся. – Ми ж не можемо сидіти весь час у вас на шиї!

– Я вас почула, дівчатка, – сказала на те Людмила Анатоліївна. – Тепер слухайте