Світлана Талан - Матусин оберіг

важко й ти втратиш надію чи не знатимеш, як вирішити важку життєву ситуацію, тобі допоможе мій талісман. Ти мені віриш? Віра врятувала не одну душу, тож потрібно її мати завжди, навіть тоді, коли життя загнало у, здавалося б, глухий кут. Тож нехай мій останній подарунок допоможе тобі у важку годину! Хоча, моє сонечко, життя занадто складне й непередбачуване, і прожити його – не поле перейти.

Наостанок. Цілую тебе, моя донечко, обіймаю й безмежно люблю!

Пробач, що покидаю тебе так рано.

Твоя любляча матуся».

Дочитавши листа, Олеся відчула, що аркуш важкий, і перегорнула його. На ньому був прикріплений невеличкий саморобний конвертик. Відкривши його, Олеся дістала звідти срібний ланцюжок з підвіскою, де за круглим скельцем було видно листочок з чотирма пелюстками. Від часу він утратив природний зелений колір і став жовтим. Розчулена такою турботою матері, Олеся поцілувала скельце й знову сховала лист і мамин подарунок у сумочку. Їй довелося вимкнути ліхтарик, бо почулися чоловічі голоси. Олеся напружилася, бо голоси наближалися. Вона припала до віконця й побачила, як дві тіні майнули на подвір’ї. Сумнівів не лишалося – чоловіки прямували до хати. Потрібно було діяти миттєво. Олеся схопила сумку, прожогом вискочила в сіни й полізла навпомацки драбиною на горище.

Вона лягла й спостерігала звідти, звісивши голову. Два чоловіки зайшли в сіни, увімкнули ліхтарик.

– Схоже, що тут хтось був, – сказав один із них.

– Звідки знаєш?

– Я зачиняв вхідні двері й підпер їх палицею, а зараз її немає.

– От падлюки! Уже встигли понишпорити! – чоловік смачно виматюкався. – Хоча б наше не винесли!

Незнайомці пішли до хати. Олеся зрозуміла, що то, напевно, безхатьки, які вже тут бували й забрали все, що можна, а зараз повернулися по металеве ліжко. Очевидно, вони не поспішали йти звідти. Чоловіки знайшли чарки й почали розпивати пляшку самогону.

«Схоже, що вони тут надовго», – у розпачі думала Олеся. Її тіло заніміло від незручної пози, але вона боялася навіть ворухнутися, щоб не видати себе. Безхатьки пили не поспішаючи. З розмови Олеся зрозуміла, що вони залишаться ночувати в хаті, щоб зранку винести ліжко й здати його на металобрухт. Дівчина не знала, що їй робити, тож виходу не було, окрім того, щоб чекати. Далеко за північ безхатьки вклалися спати й Олеся ризикнула вилізти зі схованки. Хата здригалася від розкотистого хропіння чоловіків, коли вона тихенько спустилася вниз драбиною й навшпиньки пройшла сіньми повз відчинені двері в хату. Вона побігла до річки. Кущі дряпали обличчя, руки, але назад дороги не було. Коли Олеся спустилася до Сіверського Дінця, то швидко зняла з себе одяг, залишившись лише в нижній білизні. Сумку та одяг вона вклала в кілька пакетів, які прихопила із собою. Туди ж поклала й вітрівку, умочила ногу у воду. Дні були теплі, але ночі – прохолодні, тож вода здалася льодяною і по шкірі побігли мурашки. Олеся подивилася на протилежний берег. Удень він здавався набагато ближчим, зараз – майже недосяжним. По тихому плесу води місяць, ніби художник пензлем, порозкидав срібні мазки, які стиха коливалися, коли самотня жінка вночі, переборюючи страхи, ступила ногами на водяний малюнок.

Розділ 46

Важко дихаючи, Олеся впала на берег.

«Я це зробила!» – була її перша думка, коли під ногами відчула тверду поверхню.

Дівчина лежала, розпластавшись, на траві, зовсім знесилена. Навіть не вірилось, що змогла перепливти річку. Коли вона вже здолала більшість шляху, тіло торкнулося чогось слизького й холодного. Олеся подумала, що то потопельник, і від жаху, який паралізував її на мить, вона пішла під воду. Рука, якою тримала пакет, також пірнула разом із нею. «Це кінець!» – майнула думка.

Можливо, Олеся б дозволила страху паралізувати своє тіло й здалася, якби перед очима не виник образ сина. «Ніколи!» – сказала вона собі і, зібравши всі сили, випірнула з води.

Жінка відпочила і встала лише тоді, як від холоду почали цокотіти зуби. Судомило ногу й розпирало налиті груди. Не можна було дати собі змерзнути остаточно. Олеся важко підвелася і, сидячи на холодній траві, розкрила пакет. Її одяг був мокрим. З острахом дістала сумку, яка була на дні пакета, розкрила її – документи та мамин лист сухі. Напевно, коли вона пакетом зачерпнула воду, одяг встиг увібрати в себе вологу, урятувавши те, що було в сумці. Перевдягати білизну не було сенсу, тож Олеся вдяглась у мокре, накинула вітрівку, яка також промокла вщент. Вона прислухалася. Тиша. Лише місяць уповні спокійно поливав неоране поле своїм світлом. Не чути було й гавкоту собак, на яких Олеся покладала надію. Перед нею було поле й лише десь там, далеко попереду – блокпост українських вояків. Його на мапі бачила Олеся, та чи є він там і досі?

Мама в останньому листі нагадала, що життя прожити – не поле перейти. «Ой, матусю, матусю, – подумала Олеся, – якби ти знала, що іноді й поле перейти – що життя прожити. Мамин талісман!» – згадала вона.

Олеся дістала ланцюжок із підвіскою, вдягла його на шию. Одразу стало спокійніше. Мама питала, чи вірить вона їй. Так, Олеся вірила, як і в те, що перейти мінне поле допоможе талісман від матері – листок конюшини з чотирма пелюстками.

Олеся зробила кілька кроків уперед і зупинилася. Широке поле мало колоситися пшеницею або радіти сонцю жовтоголовими соняшниками – будь-що мало тут зростати на користь людям, – а не бути нашпигованим смертоносним металом. Тремтячи від холоду та хвилювання, Олеся зробила ще крок і опинилася на полі. Їй здалося, що вона потрапила на ледь помітну стежинку, і зробила ще крок уперед. Олеся просувалася повільно, пильно, до болю в очах вдивляючись у землю. Щокроку зупинялася, переводила подих, витирала піт із чола, який рясно вкривав його з кожним здоланим метром. Вона не відчувала вже холоду, просувалася вперед з однією думкою: побачити перед собою кінець цього нескінченного поля. Іноді, зупиняючись, лівою рукою притискала мамин оберіг до серця, яке стугоніло так, що дівчині здавалося: його стукіт чути над усім полем. Злякано скрикнула десь нічна птаха, й Олеся з несподіванки через щось перечепилась і впала. Мороз пройшовся по шкірі, знову обдало жаром.

«Жива!» – майнула думка в голові.

Олеся підвелася. Бруд поприлипав до мокрого тіла й одягу, але вона не зважала на нього – знову зробила крок. Олеся втратила відлік часу. Поле здавалося ще ширшим, ніж Сіверський Донець, більш небезпечним і нескінченним. Коли попереду темною стіною