Світлана Талан - Матусин оберіг

«Я маю бути сильною. Заради свого сина, – повторювала вона собі раз по раз. – Я сильна й усе витримаю. Не варто боятися мертвої бабці. Костя був страшніший від неї, коли здіймав руку чи ґвалтував мене. Я все витримаю й не дам страхові оволодіти мною».

Олесю почала мучити спрага. Вона лаяла себе за те, що не прихопила із собою не те що їжу, а хоча б пляшку води. У роті пересохло, і в голову вже не лізли ніякі думки, окрім того, що неймовірно хотілося пити. Помучившись із годину, вона ризикнула вийти зі схованки й пішла крізь зарості кущів до річки. Дівчина не помилилась. Саме в цьому місці Сіверський Донець був вужчим, на що вона й розраховувала. Саме це місце Олеся примітила на мапі, коли чоловікові друзі пиячили на кухні, а свою карту лишили розкритою в іншій кімнаті. Олеся припускала, що тут річка має бути глибшою, але це її не лякало: вона вміла добре плавати. Дівчина спустилася з пагорба до води, зачерпнула долонею з річки й посьорбала. До ночі лишалося ще багато часу, тож їй знову захочеться пити. Олеся оглянула все понад берегом, і їй поталанило. У траві біля берега лежала порожня пластикова пляшка. Дівчина її помила в річці, набрала води й поквапилася повернутись у хату, де було безпечніше.

Груди налилися, і їх почало розпирати. Біль був пекучим, і Олесі довелося зцідити молоко, яке прибувало. День тягнувся нестерпно довго. Сонце ніби зависло на небі в одній точці й не зрушувало з місця.

Олеся почала спостерігати за палицею, що стирчала у дворі. Тінь від неї поволі пересувалася, і, нарешті, час зрушив із місця.

Сутінки прокралися тишком-нишком, огорнули подвір’я, залізли до хати, де сиділа, мов завмерла статуя, на стільці жінка й дивилась у вікно. З настанням темряви Олесі стало лячно не на жарт. Вона вслухалась у кожний шелест за вікном. Часом їй здавалося, що чула віддалені людські голоси, і тоді вже сама не знала, чого більше боїться: мертвої бабці чи живих людей.

Олеся вирішила дочекатися півночі, прочитати мамин лист і вже потім вирушати в путь. У неї не було годинника, тож довелося вмикати мобільний телефон. Він одразу сповістив про прийняті СМС-повідомлення. Костя телефонував понад двадцять разів. Олеся встигла побачити на синьому екрані мобільника час – була двадцять третя година тридцять хвилин. Щоб відволікти себе від страху, який принишк у закутках приміщення, вона почала рахувати секунди. Коли відлічувала хвилину – загинала палець. За її підрахунками, минуло півгодини, та Олеся ще почекали трохи й увімкнула ліхтарик. Світло різонуло очі, і жінка примружила їх. Коли очі звикли, вона дістала з сумки мамин лист. «Останній, – подумала вона. – Не віриться, що вже не буду чекати наступного року, щоб прочитати листа – їх уже не буде».

Олеся обережно відклеїла аркуш, за звичкою приклала його до щоки й лише потім почала читати. Після традиційного привітання із днем народження мама написала:

«…Часом ти відчуватимеш себе емоційно виснаженою. Можливо, тобі захочеться поділитися цим із іншими, але ти вагатимешся, чи варто? Лише ти знаєш, що віддаєш занадто багато й усередині тебе лишається одна порожнеча. Навколо багато людей, але серед них ти – самотня. Самотність переслідує тебе, накриває серед ночі, не відпускає навіть удень, коли поруч люди. Ти хочеш нею поділитися з кимось, але боїшся, що тебе не зрозуміють, не второпають, чому ти така чуттєва й чому не можна все сприймати простіше. Ти заздриш людям, які не переймаються нічим, крім себе, але знаєш, що ніколи такою не станеш. Я уявляю тебе, Олесю, такою людиною, яка вміє любити до останку, віддавати себе іншим до краплі, не залишаючи собі нічого. Такі, як ти, доню, віддають частинку свого тепла й любові іншим, щоб ті не відчували свою неповноцінність. Вони сильні для навколишніх, але часом не знають, як собі допомогти. До тебе йдуть зі своїми проблемами, довіряються тобі, а ти покладаєшся лише на свої сили. Вони не знають, і їх не цікавить те, що ти можеш плакати у відчаї й бути такою самотньою. Вони думають, що ти сильна й усе витримаєш, але не розуміють, що твоя життєва енергія вичерпується, вона на межі. І лише я відчуваю, що ти в мене не така, як усі, ти дуже сильна. Добро, любов до людей, відкритість – усе колись окупиться сторицею, і поруч буде кохана людина, яка одна наповнить тебе життєвими силами так, як ти наповнюєш інших людей. Я впевнена, що така людина обов’язково буде біля тебе, інакше ніяк. Як би не було тяжко, тримайся своєї віри та мети, будь собою, щоб одного разу твоя самотність скінчилася і ти змогла подивитися в очі тому, на кого стільки років чекала. Він подивиться на тебе закоханим ніжним поглядом і скаже, що кохає тебе, і ця любов буде з вами все життя.

Олесю, моя кохана, люба дівчинко! Напевно, це мій останній лист. Як і обіцяла, у ньому – сюрприз. У той день, коли я дізналася, що вагітна, ми пішли з твоїм татом прогулятися на природу. Я мала намір сповістити його про це не вдома, а десь серед дерев, де є травичка та ростуть квіти. Ми знайшли прогалину, застелили простирадло на траві, де росла конюшина. І тут я випадково побачила листочок конюшини з чотирма пелюстками! Від старих людей чула, що знайти такий листочок – то на щастя та удачу. Я відчула, що то знак долі, обережно зірвала його, засушила в книжці й увесь час берегла для тебе. Колись древні слов’яни носили такі обереги при собі, загорнувши в хусточку, і він оберігав їх від усіх бід. Якось я прочитала, що листочок конюшини з чотирма пелюстками трапляється рідко, один на десять тисяч рослин. Одна пелюстка – для віри і слави – стихія Вогню, друга – символ багатства та удачі – стихія Води, третя – вічна любов, надія й щастя – це Повітря, четверта – на здоров’я й силу душевної рівноваги – належить Землі. Подейкують, що найбільшу силу чотирилисник конюшини має в ніч, коли місяць уповні, дні рівнодення, а особливо в ніч на Івана Купала – з шостого на сьоме липня. Олесю, у твоєму житті, як і в кожної людини, будуть ясні й темні дні. Якщо тобі буде дуже