Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

змогли затримати невеличкий загін жовнірів, котрі з двома возами і запряженим цугом ридваном намагалися зникнути зі шляху козацького полку. Їх підвели до Богуна пов'язаними – всіх десятьох (ще четверо, котрі намагалися боронитися, залишилися спати вічним сном на тому місці, де заступила їх козацька чата). Похмурі обличчя жовнірів, подекуди заплилі синцями після козацького частування, не несли виразу ненависті або загрози. Перед Богуном стояли загнані і налякані до напівсмерті люди, їхні очі молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича:

– Доповідай, хто ти є і куди вів сю валку?

Поляк деякий час дивився Іванові в очі, після чого переможено відвів погляд.

– Поручник його королівської милості Єжи Пшисніцький. Йдемо до війська ясноосвєнцоного князя Ієремії Вишневецького, абись купно з ним бити ребелію… ішли тобто.

– Ребелію, кажеш! – спохмурнів Іван. – Мене тобто?

– Я жовнєж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свій обов'язок, схизмате!

– Скараю, коли то буде потрібним. А хіба твій полковник не знає про перемир'я, яке наш гетьман підписав спільно з панами Казановським і Киселем?

– Пан полковник виконує накази князя Вишневецького, який не визнає перемовин із хлопами.

– Не визнає. Що ж, пане Пшисніцький, думаю, що дуже скоро він буде змушений їх визнати, якщо досі не мав такої нагоди. Твій полковник, як я мав можливість зрозуміти, служить у надвірному війську князя?

– То є правда.

– Як його прізвище?

– Славинський. Полковник Федір Славинський.

Богун від несподіванки аж піднявся в стременах. На його обличчі раптом заграла посмішка, схожа швидше на звірячий оскал:

– Славинський?! Полковник Яреми?! Господи Всевишній, невже ти знову зведеш мене з цим віровідступником? – гаркнув він. – Ти розповіси мені все! Де він? – кинув по хвилині мовчання остовпілому поручнику.

– Більше ти нічого від мене не почуєш, – приречено схилив голову той.

– Побачимо. Гей, хто там! На тортури ляха! Решті постинати голови!

Кілька козаків потягли полонених до обозу, а Іван подивився на Омелька.

– Я повинен був їх відпустити? – кинув, виграючи жовнами.

Омелько повільно похитав головою.

– Не гірше за мене знаєш, що ні. Про нас не повинні дізнатися передчасно.

– Славинський тут. Він служить Яремі. Ти чув?

– Звичайно. Схоже, Іване, доля, яка звела вас колись у незакінченому шабельному поєдинку, дасть змогу його закінчити. Урешті я й не сумнівався, що він з ляхами.

На спочинок розташувалися лише надвечір, коли сонце, позолотивши далекий ліс на обрії, кидало степам свої прощальні промені. Іван наказав джурам не розставляти шатро. Ночував просто неба, як колись під час походів у складі низового товариства. Перед тим як йти спати, довго сидів біля кабиці з Омельком і Нечипоренком, обговорюючи майбутній напрямок руху полку. Вже затемна до кабиці прийшов Филон Міщук, якого Іван разом з Петром Зінченком і Тетеркою призначив наказними сотниками. Сів поряд з іншими, запитавши дозволу в Богуна, і неквапно почав накладати люльку. Згодом промовив, звертаючись до Богуна:

– У Тульчині він. Війська небагато має, не більш як дві сотні жовнірів. Решта вже в обозі Яреми, лише вони затрималися… Довелося повозитися з паном Пшисніцьким…

– Живий? – подивився на сотника Богун.

– Сконав. Але на запитання відповідь усе ж дав. Славинський йшов до Яреми, та довелося затриматися в Тульчині – гарячка на нього напала. Кілька день там простояли, аж наказ прийшов, щоб хутко рухатися до князя. Полковник не виконати наказу не наважився, але й їхати не зміг, таки добре його пройняло. Тож він жовнірів відрядив до князя, а сам залишився на кілька днів набратися сил після хвороби. Із собою залишив лиш півсотні вояків, решта є гарнізоном Тульчина. Наскільки було відомо покійному поручнику, полковник не очікує на будь-яку небезпеку. Сам Пшисніцький не встиг до місця збору полку, тож змушений був наздоганяти військо самотужки. Не наздогнав…

Богун замислився. Отже, Славинський у Тульчині. Зовсім недалеко від Вороновиці… Але навіть не це головне. Головне в тому, що за стінами невеличкого містечка на Вінниччині знаходиться відділ ворожого війська. А він, наказний полковник Богун, має наказ нищити ворожу силу, де тільки буде мати можливість її заступити.

– Як щодо рейду на Тульчин, Омельку? – подивився він на побратима.

– За дві доби дійдемо, – примружив очі Деривухо. У таких випадках, як цей, він не був багатослівним. Ці слова промовляли про його згоду.

– Тоді пропоную обговорити подробиці майбутнього рейду вже зараз…

Разом зі сходом сонця полк, захищений з боків возами обозу, очолюваний комонним запорізьким авангардом, вирушив на захід, повільно просуваючись землею Брацлавщини. Йшли не криючись – добре обставлені швидконогими січовими чатами, знали про будь-який рух ворога за десять верст зусібіч. По можливості намагалися оминати села і хутори, щоб не витоптувати поля місцевих хліборобів, що було важким завданням для півторатисячного загону, який не міг дозволити собі розтягуватись з огляду на близькість ворога. Тульчин виявив свої палісади надвечір другого дня. Не надто високі, але досить щільні. З них були добре помітними гармати, готові перетворити в криваве лахміття будь-кого з тих, хто кинеться здобувати сі мури… Іван Богун не менше півгодини позирав на мури міста крізь окуляр оптичної труби.

– Я хочу взяти се місто! – казав, він і Омелько відчував: того він вибрав учня! І хоч не має свого власного сина, є кого залишити після себе, а ім'я йому Богун! З тієї пори, коли прийшов до пана хорунжого битий і переслідуваний владою, і коли шляхтич Богун прийняв його, немов власного сина… Так, Івасю! Ти здійсниш се! Ти зробиш, а я буду твоїм Омельком, котрий захистить тебе від тисяч бід… я буду твоїм ангелом, якщо Господь дасть мені право чинити так. Дій, Богуне! Дій, полковнику, і я завжди буду тим, кого ти хотів би побачити поряд.

Наступного дня передові чати приступили до Тульчинського замку. Почорнілий дубовий палісад зустрів прибульців важкими стрільнами і готовими до бою драбами найманого війська. Мушкетери ветерана Тридцятирічної війни кондотьєра де Жемара були готові зустріти ворога на свої груди, незважаючи на перевагу в людях з боку козацького війська. Марсель де Сен-Мартен зуміє втримати своє знамено навіть тоді, коли поряд конають рештки коронного війська. Він кондотьєр, а тому зможе бути холоднокровним тоді, коли решта бійців поряд шукають помилування в жорстокого ворога. Він знає лише три речі – палаш, хоробрість і стійкість! Доля дала йому цитадель, яку він повинен утримати, поставивши на кін життя і удачу, або віддати її ворогу разом зі своїм бездиханним тілом! І ветеран багатьох битв Тридцятирічної війни не пожалкує