Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том I

тепер можу з’являтися на передовій лише в отакому вбранні. Чи одержали ви мою телеграму?

— Так, через те я сюди й завітав.

— Як ваша версія?

— Луснула. Двох моїх в’язнів довелося випустити, а проти решти немає жодного доказу.

— Не сумуйте. Натомість ми дамо вам двох інших. Я тільки прошу вас виконувати всі мої накази. Всі заслуги в цій справі буде визнано за вами, але ви повинні діяти за моїми вказівками. Згода?

— Звичайно, якщо ви допоможете мені спіймати цих людей.

— Тоді мені насамперед потрібен поліційний паровий катер. О сьомій годині біля Вестмінстерського причалу.

— Це легко зробити. Там завжди чергує поліційний катер, але я все-таки перейду дорогу і зателефоную.

— А ще мені потрібні два здорові полісмени — на випадок, якщо ті пручатимуться.

— В катері завжди є двоє чи троє полісменів. Щось іще?

— Коли ми візьмемо цих людей, до нас потраплять скарби. Гадаю, що моєму другові приємно буде віддати скриньку одній молодій леді, якій по праву належить їх половина. Нехай вона першою відімкне її. Еге ж, Ватсоне?

— Мені це буде дуже приємно.

— Це вже порушення порядку, — мовив Джонс, хитнувши головою. — Однак уся ця справа така незвичайна, що на це можна буде не зважати. Але потім скарби слід передати поліції до кінця слідства.

— Звичайно. Це легко буде зробити. Ще один момент. Мені хотілося б почути деякі подробиці з уст самого Джонатана Смола. Ви знаєте, як я люблю з’ясовувати все до кінця. Ви не заперечуватимете, якщо я влаштую приватну зустріч із ним — тут, у мене, або деінде, — під надійною охороною?

— Що ж, робіть як знаєте. Але я й досі не маю жодного доказу існування цього Джонатана Смола. Проте якщо ви його зловите, я не зможу відмовити вам у цій зустрічі.

— Отже, згода?

— Згода. Щось іще?

— Лише одне: запрошую вас пообідати з нами. Обід буде за півгодини. У мене є устриці, пара куріпок і невеликий вибір білих вин. Ні, Ватсоне, ви не вмієте шанувати моєї хазяйовистості.

10. Кінець остров’янина

Обід наш удався на славу. Холмс, коли хотів, ставав чудовим співрозмовником. А саме того вечора він був у доброму гуморі — далося взнаки нервове збудження. Я ще ніколи не бачив його таким балакучим. Він розмовляв про середньовічну порцеляну та про містерії, про скрипки Страдіварі й про військові кораблі майбутнього — і розмовляв так, неначе в усьому був фахівцем. Цей спалах доброго гумору був реакцією жвавого розуму після недавньої смуги чорного смутку. Етелні Джонс у вільну від праці годину виявився компанійським чоловіком і за обідом поводився як справжній дотепник. Я теж був у піднесеному настрої, передчуваючи швидкий кінець нашої справи й перейнявшися Холмсовим гумором. Ніхто з нас того вечора не згадував про причину, що зібрала нас докупи.

Коли зі столу прибрали, Холмс позирнув на годинник і розлив у три склянки портвейн.

— Вип’ємо, — сказав він, — за успіх нашого невеличкого походу. Тепер час вирушати. У вас є зброя, Ватсоне?

— Так, старий бойовий револьвер у шухляді.

— Тоді візьміть його з собою. Це конче потрібно. Я бачу, що кеб уже біля дверей. Я наказав, щоб він був тут о пів на сьому.

Невдовзі по сьомій ми були вже біля Вестмінстерського причалу; на нас там чекав катер. Холмс уважно оглянув його.

— Чи є на ньому якась ознака, що це поліційний катер?

— Так, зелений ліхтар збоку.

— Тоді зніміть його.

Ліхтар миттю прибрали, ми зійшли на борт, і катер відчалив. Джонс, Холмс і я сиділи на кормі. Стерновий був біля стерна, кочегар стежив за топкою, а два дужі полісмени стояли спереду.

— Куди? — спитав Джонс.

— До Тауера. Накажіть їм зупинитись навпроти Джекобсонового доку.

Наш катерок виявився дуже швидкохідним. Ми промчали повз караван навантажених барж, які, здавалося, не пливли, а стояли на місці. Коли ми наздогнали й залишили позаду пароплав, Холмс задоволено всміхнувся.

— Здається, що наш катер — найшвидший на всій річці, — мовив він.

— Ну, це навряд. Але швидших за наш таки небагато.

— Ми повинні наздогнати «Аврору», а її знають як швидкий катер. Зараз я все поясню вам, Ватсоне. Ви пригадуєте, як мене гнітила ця дрібничка?

— Так.

— Отож я вирішив дати перепочити своїм думкам і взявся до хімічних дослідів. Один з наших великих державних діячів сказав колись, що зміна заняття — найкращий відпочинок. Це справді так. Коли мені пощастило нарешті розкласти вуглеводень, я повернувся до загадки родини Шолто і обміркував її спочатку. Мої хлопці обнишпорили кілька разів усю річку, але марно. Катера не було на жодному з причалів. Навряд чи вони затопили його, щоб сховати кінці в воду, хоча таке теж слід було мати на увазі, якщо решта припущень не справдяться. Я знав, що цей Смол дуже хитрий, але навряд чи він здатний на якісь надто вже витончені хитрощі. Такого чекаєш звичайно від освіченіших людей. Далі я пригадав, що він деякий час жив у Лондоні й спостерігав за Пондишері-Лодж, — а це означає, що він навряд чи зміг би так швидко покинути Англію; щоб залагодити всі справи, потрібен деякий час, щонайменше день. Таке, в усякому разі, моє припущення.

— Як на мене, воно сумнівне, — зауважив я. — Смол міг залагодити всі справи й до пограбування.

— Ні, навряд. Він надто дорожить своєю схованкою, де можна пересидіти, коли треба, й покине її лише тоді, коли буде певен, що йому вже нічого не зроблять. І ще дещо спало мені на думку. Джонатан Смол мав розуміти, що незвичайні прикмети його товариша, — хоч як би він намагався ховати його, — викличуть підозру і хтось пов’яже його з норвудською трагедією. Він не такий дурний, щоб цього не бачити. Тож вони покинули свою схованку серед темної ночі й хотіли повернутися ще до світанку. Але катер, за словами місіс Сміт, вирушив після третьої години. Тоді надворі вже зовсім ясно, за годину всюди будуть люди. Таким чином, я зробив висновок, що вони десь недалеко. Заплатили Смітові, щоб той прикусив язика, найняли його катер і швидко сховалися зі скарбами в своєму прихисткові. Там вони вирішили почекати зо дві доби, щоб дізнатися з газет, кого підозрюють і чи не стежить за ними, і тоді вже, знову серед