Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

«радянської влади» і «електрифікації», проти яких навіть вождь народів не може знайти нічого компрометуючого, є ще словечко «плюс», а це ж не що інше, як низькопоклонство перед Заходом, підступи імперіалізму, загроза нашій ідейності, замах на соціалістичний гуманізм. Шульга ждав, коли цей «гуманізм» добереться до всіх таких, як він, в чому їх звинувачуватимуть, з якого боку чіплятимуть їм отого «плюса», за яким вони хотіли сховатися з «електрифікацією».

Може, оточений звідусіль загрозами, в передчутті ймовірних нещасть і катастроф, він підсвідомо шукав порятунку в дарованій йому сліпим випадком (а може, долею, бо доля теж сліпа!) жінці з ласкавим, як сонячне сяйво, іменем — Юлія, і з тілом ласкавим, як шовки Азії і цілого світу, золотим тілом, дорожчим за всі скарби світу, — Юлія, Юліана, Уляна…

І матір його звали Уляною, і в несамовитій любові своїй до тої жінки з глибин Азії Шульга мовби віднаходив, здавалося б, навіки втрачені в темній каламуті життя золоті стежки любові до найріднішої, до матері, до мами, до мамуні…

їхній дім стояв до електрифікації ще ближче, ніж сам вождь: біля самої греблі Дніпрогесу, на березі води, яка колись була Дніпром, а тепер звалася озером Леніна. Велетенська бетонна підкова греблі стримувала мільйоннотонний натиск великої річки, вода стояла темно, непорушно, загрозливо, під лівим берегом калаталася тільки тоді, коли через камери шлюзу перепускали пароплави і баржі, а тут, на правому березі, зовні завжди було мертвоводдя, але в глибинах, невидимий і нечутний, ринув могутній потік, спрямований на лопаті турбін, і той безперервний потік, перш ніж пролетіти крізь тісні ложа під турбінним залом і розбитися білим шумовинням по той бік греблі над залишками гранітних порогів, поволі, невтомно, настирливо, зажерливо підмивав правий берег, підточував, лупав, проковтував городи, садки, піц загрозою були вже й будівлі, людські пристанища, люди пробували рятуватися від чорної води, зміцнювали берег фашинням, каменем, забивали дерев’яні, а то й залізні палі, споруджували високі насипи з піску й глини, але глибинний потік проривав невидимі печери й порожнини десь під берегом, і в ті прірви провалювалося безслідно все нагромаджуване людьми на поверхні, і вода озера Леніна, яка давала енергію, тобто життя, підступала вже впритул до осель будівників цієї гідростанції і обіцяла їм не життя, а руйнування, загибель, смерть.

Жертви електрифікації і… комунізму? А може, то була лиховісна дія отого клятого «плюса», поставленого вождем між комунізмом і електрифікацією? Все в жертву. Московський поет, сидячи в затишній столичній квартирі, бадьоро вигукував: «Я рад, что в огне мирового пожара мой маленький домик горит!»[6] А київські класики, забувши, що вода греблі рве, те й знали, що виписували свої захоплення дніпровською хвилею: «Цвіте Червона Україна, об берег хвиля б’є дзвінка»[7], «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є»[8]…

Показати б їм отут, як б’є об берег оспівана ними дзвінка хвиля!

До їхньої садиби вода вже так само підступила впритул і холодно зазирала у вікна будиночка, поставленого покійним батьком Данилом.

— До войни наче ж і не було такого лиха, — бідкалася мати, — а це, мабуть, не так відстроїли після войни, воно й почало ото… Тоді ж Дніпрострой нам гамериканець та німець ставив, а наші дураки те й знали, що ото в сорок первім підірвали греблю, — слава Богу, хоч батько твій не чув того страховиська, та й ти ж не чув, вберегло тебе від того, ну, а тоді, як война кончшіася, ті ж самі дураки, що підривали, взялися й відстроювати і щось там порушили, а може, й вредительство…

Шульга непомітно усміхався на мамину забудькуватість. Бо коли вода стала підмивати берег тільки по війні, то навіщо ж. батько наготував цілі складометри товстої лози і навозив стільки каміння, що з нього можна було б збудувати справжню фортецю? Шульга добре пам’ятав, як ще малим помагав батькові заплітати лозу в фашинах і укріплювати їх камінням, тому й тепер без зайвих розбалакувань знайшов батькові гумові чоботи, стару кухвайку, грубі брезентові рукавиці і заходився споруджувати захисну дамбу перед будинком. Він глибоко вкопував у землю і обтрамбовував у ямах міцні дерев’яні стояки, забивав між ними товсте пакілля в три ряди, обплітав лозою, тягав туди камінь, засипав зверху піском, земля була важка, як камінь, камінь важкий, як нещастя, на такій роботі, надто ж, коли ти сам і не в змозі розумно рівноважити свою силу, то або ж підвередишся, або заслабнеш, або у відчаї і прокльонах плюнеш, не довершивши початого.

Шульга застудився, вхопив, може, навіть запалення легенів, заліг у матері на цілих три тижні в лихоманці, в кашлі, в страшному знесиленні, вже коли й оклигав і став на ноги, мама не пустила його до інституту, тримала вдома, відгодовувала, відпоювала теплим молоком, липовим цвітом, медівкою і вишнівкою власного приготування з цілющими травами і плодами.

Вертався Шульга вже не зимовими дорогами, а по воді, пароплавом. З Херсона на Київ ішов «Фрідріх Енгельс», дніпровський лайнер, каюти першого й другого класу, ресторан на носі, салон на кормі для обраних, верхня палуба під холодними вітрами з степовий безкраїв і тісні сутички побіля клепаних залізних боків пароплавних котлів, де могли погрітися радянські трудящі, тобто сільські дядьки й тітки, які везли в так звані індустріальні центри щось продати, щоб уторгувати вже й не на прожиття, а на щорічну сталінську позику, яку виривали з горла фінагенти, голови колгоспів, районні начальники і всі надначальники, звідусюдно обласні, республіканські, всесоюзні, аж до самого Кремля, до його криваво–червоних рубінових зірок.

Шульга взяв квиток третього класу, тобто палубно–котельного, дядьківсько–тітківського, хто був нічим, той стане всім, «от Москвы до самых до окраин человек проходит, как хозяин…». «Фрідріх Енгельс» шлюзувався десь по обіді, до Придніпровська він дочалапкував увечері, але того дня пароплав запізнився на кілька годин, розклад порушувався катастрофічно, точного часу прибуття тепер уже ніхто не міг назвати. Шульга трохи посвистів зневажливо, вмощуючись на верхній палубі біля товстої теплої енгельсівської труби, тоді заспокоївся і став думати — не думати про жінку, яку він любив і яка — й не знати — була чи не була на сім світі.

Він не знав, який день, який місяць, який рік нині. «Какое, милые, тысячелетье на дворе?..» Його це не обходило. Коли цілі роки минули відтоді, як він зазнав розкоші з тією жінкою в глиняному Ташкенті, то що тепер важили якісь місяці, дні, дати, числа? Він ще не знав тоді, що довгі роки