Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

– Ти?! – Ізідора розреготалася, як навіжена. – Ти?! Не вірю!

– Я!

– То вбий мене!

– Шльондра! Шльондра! – Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.

– Ненавиджу, ненавиджу, – забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.

Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:

– Не покидай мене…

Все стало геть гірко…

Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.

Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив – вітер…

Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, – валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.

Та у білій серветці – тільки порожнеча. Усе віддав.

– Під тополею… розкопати, – прошепотів зацьковано.

Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.

– Ізідоро! – гукав. Зазирав до кімнат. – Де ти, Ізідоро?

Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.

Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі – і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.

– Матір Божа!

Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.

Опустив голову, упав на коліна.

– Прости мене… Прости за все!

Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.

– Тихо, тихо…

Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.

– Ні… Ізідоро… Не покидай мене!

Усе зрозумів. Що – кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.

Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?…

Ізідора йшла до каплички.

Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій – геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля – розгойдував! Ще трохи – скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.

– Ізідоро! Не йди туди! – закричав відчайдушно.

Та Ізідора й не озирнулася.

Ілія рвучко подався вперед.

– Ізідоро! – закричав ще відчайдушніше. – Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!

Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.

Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.

– Ізідоро, – шепотів. – А я?…

Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю – аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок – Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.

Ілія не встиг крикнути:

– Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!

Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.

– А-а-а-а!

Ілія закричав так моторошно – буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину – й не ворухнулася. Як лежала хрестом – так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.

– Ізідоро…

Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей – устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого – доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.

Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.

– Моя, моя… єдина…

Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.

– Господи… – зашепотів гарячково. – Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…

Буря буцнула по капличці – стіни не подужали, завалилися. Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.

Ілія не міг розплющити очей – засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… – стрибали хаотичні думки. – Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»

У правому вусі – скорботне зітхання.

– Спи… – з Іліїного вуха, ледь пересуваючи слабкі ніжки, виліз мізерний чорний тарган.

– Горане?… Ти… був зі мною? – чи то подумав, чи то прошепотів Ілія.

– Прощавай, Іліє. Я помираю…

Ілія не відповів. Усміхнувся гордо й натхненно, з останніх сил учепився в Ізідору і віддав Богові змучену душу.

Наступного дня на подвір’я покинутого дому ступив Гоцик.

Дім

Гоцик рвонув на середземноморське узбережжя з новеньким паспортом на ім’я Вяйно Кірвеса. Зухвало не оминав поліцейських, по приколу купив собі новенький рюкзак «Nike» фірмового синьо-гранатового кольору каталонської «Барселони». Втім, для опудал, яким футбол нецікавий, тут ще й через увесь рюкзак значилося величезними літерами «Barcelona».

Настрій зашкалював до радісного буяння, і хоч кінець вересня в Андалусії супився важкими хмарами, тільки усміхався азартно: та пофіг! Додому невдовзі поїде. Хоч кишки порве на рідних горбатих дорогах, не на чужих горах.

Лише дві проблеми муляли Гоцикову душу: мама Марічка й Ізідора.

Жінка потроху оклигувала, та радість навіки покинула змучену душу. Мордувався, ніяк уявити не міг: от довезе жінку до кордону… Чи прямісінько до рідної хати. А там – що? Може, уже поховали і забули. Все кумекав, як краще вдіяти. Та чим більше придивлявся до Марічки, тим більше переконувався: помирати додому їде. Ніяк не жити. Мучився, сподівався: може, побачить рідну землю, оговтається…

Від згадки про Ізідору в серці розпалявся гнів. Усе за всіх вирішила! Гоцика їй до ноги прив’яжи, аби плазував поряд. А не вийде, красуне! Божевільний секс – то, безумовно, надихає… І надихає, і надихає… Аж поки не набридає вициганювати десять хвилин фізіологічного безглуздя в обмін на хронічну віддану слухняність. Помилилася, лялю! Більше не побачиш… Та що більше думав про Ізідору, то ясніше розумів: треба повернутися, розставити всі крапки над «і». Сам пастухові у щелепу зацідив, бо той і не збирався повертатися до