Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

зустрічі… Семеновичу, я той… Здатися хочу, коротше… Вам тільки, більше нікому… Виходу нема, правда…

— До тебе аж тепер це дійшло?

— Довше доходило, ніж ви гадаєте, Семеновичу. Я з такого вибрався… Ну, не по телефону… Здатися хочу вам, ви ж самі казали — своїх не здаєте…

— Говорив. Слів назад не беру. Давай, Серьожо, приходь. Обіцяю окрему камеру і зробити все можливе, аби на тебе не навісили чужого.

— Так у мене і свого нема, Семеновичу! Так, ладно… Зустрінемося — все розповім. Тільки не приводьте з собою весь оперсклад.

— Ти і правда не за того мене маєш, Серьожо. Де і коли?

Горілий назвав час і місце.

— Чому там?

— Тягне. Як усякого вбивцю.

Зарудний так і не зрозумів, серйозно зараз говорить Горілий чи намагається жартувати.

— Нехай так. Буду. Сподіваюсь, ти дурня не клеїтимеш? Без зброї прийдеш?

— А ви?

— Ось тут ми не торгуємося. Я офіцер міліції, при виконанні. Мені відповідно до посади належить при собі пістолет мати. Хочу це відразу обумовити, аби ти не почав вимагати від мене скласти зброю, — тон Зарудного пожорсткішав. — Ти сам сказав, що йдеш здаватися. А я прийматиму в тебе капітуляцію, без зброї не можна. Або ми граємося, Серьожо, або…

— Та я вже награвся, — почулося у відповідь. — Ледь не догрався. Правда, Семеновичу, можу не дожити до зустрічі. Якщо вони розчухають…

— Хто — вони?

— Все, все! — заквапився Горілий. — Не можу більше говорити, давайте, до зустрічі.

Послухавши трохи гудіння в трубці, Зарудний зітхнув.

Пацаном був Сергій Горілий, пацаном і лишився. Тому, між іншим, загримів на зону він, а не якийсь інший невдаха: все б йому гратися, в дитинстві у війни не набігався по своєму селі. Так уже крутить йому в одному місці: зустріч призначив у Шаповалівці, в тій-таки хаті, хай їй тричі грець, де сам же наслідив.

Ну, нехай, коли так подобається гратися.

Не буде Зарудний нікому поки що про це доповідати. Начальник карного розшуку може собі дозволити не звітувати керівництву навіть із такого серйозного приводу, як готовність утікача прийти до нього з каяттям.

Зрештою, вирішив Зарудний, це його персональний, як тепер кажуть, бонус.

Як домовлялися, до відлюдної хати в Шаповалівці підполковник приїхав за дві години. До того часу колесив містом, двічі зупинявся попити кави, а на третій раз — навіть із коньяком, начальник карного розшуку міг собі це дозволити безкарно, чим завжди потай пишався: мовляв, має однакову з депутатом недоторканність.

Стояла вже тиха глупа ніч, навіть сіявся ненав'язливий легенький дощик, то сипав крапельками, то переставав, то знову сипав. Не бачачи причин гратися в хованки, Зарудний обережно, тримаючи кермо прямо, підрулив до поламаного паркана, вийшов, про всяк випадок глянув на всі боки.

Темно, тихо, волого, брудно.

Сіпнувши двері, відчинив, зайшов усередину, пірнувши в запах покинутої всіма, крім мишей, людської колись оселі, гукнув:

— Ти тут? Я вже є!

— Тут, тут, заходьте — почулося з кімнати, щось клацнуло — і загорівся слабенький вогник.

Зарудний пройшов у кімнату. Там, біля розбитого вікна, стояв зі свічкою в руці Сергій Горілий. Під ногами валявся худий наплічник.

— На підлозі знайшов, — Горілий кивнув на свічку.

— Вибач, друже, але забий рюкзаком гол он у ті ворота.

Зарудний показав на найближчий до Сергія куток, і той, знизавши плечима, виконав наказ, копнувши ногою своє єдине майно — наплічник полетів у кут.

— Ви гадали, там у мене гранати?

— Бог тебе знає. Ти тут за ці дні такого накосорізив — нічому не здивуюсь. Здоров, чи як?

Чоловіки наблизилися, Зарудний на ходу простягнув руку, Горілий, переклавши свічку з правої долоні в ліву, потиснув коротко й міцно.

— Іншого світла нема.

— Ти сам сюди покликав. Дешевий ти таки клоун, Серьожо, вибач на слові. Чого ти взагалі лишився? Погуляв на волі менше місяця. Теж мені, мент-рецидивіст.

Горілий замість відповіді підійшов до цілого вікна, капнув на підвіконня трошки воску, примостив туди свічку. Тепер вільними були обидві руки, він знову повернувся до Зарудного.

— Я збирався, — пояснив він. — На вокзал уже погнав. Але там мене перехопив Нікітин, знаєте такого?

— Я і про нього знаю, і про його стосунки з тобою — теж. Слухай, ви ж, мужики, нормальні наче були, — Зарудний пройшовся кімнатою, аби не стояти на місці — сидіти тут не було на чому. — Нормальні, в смислі — книжок дурних не читали, телевізора не дивилися. Де ви понабиралися оцього — приватне розслідування, туди-сюди? Ви що собі думали, у нас тут Голівуд сраний, де кожен дядя з гаманцем може найняти кожного колишнього мента, аби той десь щось помацав, понюхав, поставив різним людям пару-трійку запитань? Понабираються дурні різної, і туди ж — у приватні детективи лізуть! Долазилися, голубчики? Один має проблеми, другого в камеру доведеться повертати. Це я про тебе, Горілий, про тебе!

— Може, послухаєте спочатку? — спокійно запитав Сергій. — Бо я думав, у нас розмова вийде, предметна.

— А я і так знаю, Серьожо, що ти хочеш мені сказати! Тебе підставили, аякже! Ти в цій хаті не був, а навіть якщо й був, то стукача Діму Голову не вбивав, і тим більше — того довбня з банку.

— Як ви думаєте, за що я їх повбивав?

— Та я нічого не думаю, Горілий! Труп того, як його, Корсака, Нікітинського служки, взагалі все заплутує. Бо з Головою все ясно: ти ж опер, жоден вирок суду цього не скасує, сам же говорив. Почав рискати, нанюхав інформацію про Голову, вирішив для чогось знайти цього стукачка, бо той ховався, слово за слово… Але Корсак тут до чого? Нікітин мені сам сказав, що виділив його тобі в помічники. Значить, ви разом тут були, один із вас лишився. Скажи ще — не ти стріляв…

— Не я, — відповів Горілий. — Чому ви, Семеновичу, цього не можете припустити? Правильно, мене підрядили перевірити деякі сумнівні факти. Справді, я дізнався про те, що такий собі Діма Голова видав Шполі місце, де ховався підозрюваний. А потім із доброго дива дав драла. Тільки не його я тут шукав. І не було тут його. Покликала мене сюди ота пророчиця, яка побачила біля Коваленка смерть. Коли я приїхав — знайшов її труп…

— Я сам учора вранці виїздив сюди, — відрубав Зарудний. — Ніякої пророчиці, живої чи мертвої, тут не було! Я гадав, Серьожо, у нас тут серйозна розмова буде, а ти знову казочками годуєш і козаками-розбійниками! — підполковник зробив крок до Горілого. — Слухай, я приїхав сюди, бо насправді не здаю своїх. А