Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

class="p">Як там його звали, баклана цього… Дивно: ім’я та навіть прізвисько того, хто лишив йому відзнаку на все життя, Сергій не міг ось так пригадати. Зате раптом спливло в пам'яті: він усе хвалився своїм днем народження. Мовляв, народився тоді, коли треба, тринадцятого серпня, а виявляється, тоді відзначається аж цілий Міжнародний день шульги. Не всі вірили, а той товк своє: бач, у нас навіть день спеціальний у календарі є…

Шульга.

Так називають людей, у яких ліва рука — головна.

Шульга.

Десь зовсім недавно спливало це слово… чи прізвище… Це було пов’язано з банком Нікітина…

І людина-шульга сьогодні була тут, і неодноразово…

Вдарила блискавка — не за вікном, а в голові Горілого, під черепною коробкою, розтинаючи мозок на дві половинки. Чому ця блискавка не вдарила раніше? Як він міг забути…

Рвучко підхопившись, Сергій кинувся до дверей. Але ключів у замку не виявилося, хоча цілий день вони стирчали там. Зціпивши зуби, обшукав свій «готель»: спочатку швидко, потім — старанно, метр по метру, хоча шукати тут особливо не було де, меблів мінімум, усе на виду. Підійшов до вікна, наперед знаючи про безнадійність такої спроби: шостий поверх, вистрибнути хіба назавжди. Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Це була вже не перша помилка, зроблена ним за весь цей час, відтоді як він уліз в історію зі справдженим пророцтвом. І те, що ця помилка — остання, зовсім не тішило. Двері залізні, важкі: подзвонивши Волі, Сергій, сам того не усвідомлюючи, загнав себе в смертельну мишоловку.

Горілий повернувся на ліжко, сів, потім ліг.

Спокійно. Нічого ще не втрачено. Рано себе ховати. Почнемо з того, що про його осяяння ніхто не здогадається. Вольдемар і компанія далі думатимуть, що допомогли йому вести пошук Демона у вірному напрямку. Як, мабуть, сміявся про себе Воля, коли чув оте «демон». Нічого, сміється, за приказкою, той, хто сміється останнім.

Отже, зачинили його тут про всяк випадок. Завтра, якщо ця команда гратиме до кінця, вони повернуться, аби продовжити. Головне — триматися так, наче нічого не сталося. Воля так чи сяк відчинить двері. А там…

Більшу частину ночі Горілий то обмізковував з різних боків свій здогад, дедалі більше переконуючись у своїй правоті та думаючи, як би краще перевірити теорію, або вибудовував черговий варіант своєї втечі з несподіваного полону.

Виявляється, від думок теж можна втомитися. Бо, саме втомившись міркувати, Сергій заснув.

Вони прийшли аж під обід. Сам Вольдемар, із ним — іще один мужчина, чия одна долоня була завбільшки з Сергієві дві. Трималися відвідувачі спокійно, ніби справді ні про що не здогадувалися, і Горілий намагався нічим не видати себе, не ховав погляду, аж велетень буркнув:

— Чого витріщаєшся?

— Та я нічого, — розуміючи, що має зараз ідіотський вигляд, Сергій швидко перейшов до справ. — Ну, що там, не зловили мене ще?

— Це від тебе залежить. Як ховатимешся, начальнику, — Вольдемар простягнув Сергієві телефон. — Подзвони своєму банкіру, запитай про відьмині пальчики. Бо тут мої люди про Коваленка дещо назбирали. Небагато, але змістовно. Я сам не читав, тобі довіряю.

Поки Сергій слухняно — нічого ж не змінилося! — набирав номер, Воля вийняв зі шкіряного портфеля не дуже товсту, але й не зовсім уже тоненьку течку, кинув на ліжко. Тим часом відповів Нікітин.

— Довго говорити не можу, — попередив відразу, точно вгадавши, з ким говорить. — Хочеш подробиць — набери пізніше.

— А двома словами?

— Є твоя відьма у вашій базі даних. Аферистка, притягувалася за шахрайство, серед іншого працювала також під народну цілительку, ворожку, таке все. Давай, я звільнюся за пару годин.

Банкір закінчив розмову сам, і Горілий навіть пожалів його: марну роботу проробив, лише дурно гроші витратив і контакти задіяв.

— Що? — поцікавився Воля.

— Пізніше просив набрати. За пару годин.

— Ну, і ми тоді зайдемо. Ти вивчай, потім резюме зробиш. Поговоримо, коротше. Працюй, начальнику.

Вони вийшли, знову залишивши пакетик із харчами.

Але не вони зараз захопили увагу Горілого: ключі від квартири теж лишилися тут, валялися на ліжковому покривалі, велетень ніби між іншим сам їх туди кинув.

Так.

Відразу дати драла — чи… Але ж Воля не дурний, міг лишити ключі не просто так. Вчора замкнув, мов у сейфі, сьогодні день відчинених дверей. На вошивість перевіряє… Сидять там десь біля виходу. Чекають, коли він вийде… вибіжить…

Треба заспокоїтися. Зібратися. Зосередитися. Чимось зайняти себе. Взяти щось у руки. Хоча б цю теку.

Сергій узяв її, розгорнув.

Ключі звабливо лежали поруч.

Розділ 9

Демон

— Привіт, Серьожо. Довго бігати збираєшся?

У глибині душі Володимир Зарудний сподівався: це рано чи пізно станеться.

Тому не надто здивувався, коли йому під вечір на мобільний подзвонив Горілий. Щоправда, сталося це, коли підполковник повертався додому, засидівшись у своєму кабінеті, бо майже цілий день ходив по начальству, вислуховував доводи, сам намагався щось довести, здебільшого без особливого успіху. Як водиться, причетність керівництва комерційного банку «Слобода» до двох убивств не викликала сумнівів. До кінця дня всі керівні особи вже без жодних докорів сумління впевнено додавали до цієї фрази «щонайменше»: щонайменше двох убивств.

І, підозрював Зарудний, вже скоро справа не підлягатиме конотопській міліції та міській прокуратурі. Варто було будь-якому банківському керівнику вступити хоча б у невеличку грязюку і невчасно витерти ноги — все, грязюка негайно перетворювалася на болото, трясовина починала засмоктувати, і як тут не згадати приказку: ускочив по самі вуха. Ну, а «нагинати» й розкручувати фінансистів — справа, яку високе керівництво нікому не віддасть.

Тому, потрапивши в свій кабінет аж близько четвертої вечора, Зарудний зробив те, чого не робив давненько: зачинився зсередини, вимкнув усі телефони, примостився на стільцях і з чистою совістю проспав до шостої, коли березневий вечір уже вступив у свої права, поглинувши місто мрячною вологою пеленою. А за пару годин, встигнувши пороздавати цінні вказівки, підполковник сам замкнув кабінет і поїхав додому. Хотілося випити горілки і — вкотре за багато днів — подивитися якусь муру по телевізору.

Не вийшло — телефон задзвонив.

Ось і не вір у дива: тільки про нього подумали, він тут як тут.

Говорити з Сергієм на ходу Зарудний не захотів, з'їхав на тротуар, кермуючи однією рукою, незграбно припаркувався, помітно заважаючи іншим, але саме на такі дрібниці начальник карного розшуку міг дозволити собі не зважати.

— Тому дзвоню, — Горілий говорив швидко, і Зарудний відчував — той дуже хвилюється, навіть трошки задихався. — Бігти вже нема куди.

— А подробиці? — підполковник говорив рівно, подій не квапив.

— При