Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Нервово озираючись — чи бува не бачить хто? — Ірка впиралася каблуками в асфальт і пручалася.

— Я до школи йду! Пусти мене зараз же!

— Ні, таки зовсім здуріла! — кричав Богдан. Дівчина-старшокласниця, котра запізнювалася на урок, мимохіть зацікавлено глянула на них, і Богдан стишив голос до свистячого шепоту. — Відмінницею вирішила стати? Тобі що було сказано? До двадцять першого числа сидіти вдома й нікуди не висовуватися!

— До двадцять першого тиждень іще, — таким же свистячим шепотом відповіла йому Ірка. — А мені щодня Баба Катря надзвонює! Грозилася додому прийти, з бабцею поговорити! А якщо я просто при ній перевтілюся?

— Ідіотка! А якщо ти в школі перевтілишся?

— Ну досі ж не перевтілювалася! — сердито кинула дівчинка. — Третій день ходжу — і нічого! — Ірка осіклася. Отак завжди: бовкнеш щось, а потім жалкуєш.

— Третій день? — Богдан аж задихнувся. — Виходить, ми з Тетянкою до школи, а ти тишком-нишком… Як же ти мені жодного разу в коридорі не попалася? — Хлопчак недобре примружився й зміряв Ірку важким поглядом. — А, ну зрозуміло, очі ховала. Щоб я тебе, виходить, не побачив. Прекрасно. Можеш більше не напружуватися. Я тебе й без чаклунства бачити не хочу! — Він круто розвернувся й, не озираючись, сердито покрокував геть.

— Богдане! — слабко скрикнула Ірка, кинулася слідом і, заглядаючи в обличчя похмурого друга, по-собачому задріботіла поруч. — Ну не злись на мене, ну будь ласка! Баба Катря ні в які мої болячки не повірила! Перед вихідними подзвонила й каже: якщо я в понеділок не вийду, вона мене до директора, а потім таке в журналі намалює, що я до одинадцятого класу не розсьорбаю! Знову про наркотики згадувала. Пліткаркам нашим спасибі, щоб у них язики повідсихали!

— Е, давай обережніше, а то й справді відсохнуть! — Богдан зупинився.

— Я ж не Слово накладаю, а просто так кажу, — відмахнулась Ірка. — Хоча, звісно ж, я на них страх яка зла! Якби до школи не пішла, то Баба Катря мене б узагалі в наркодиспансер на обстеження відправила. А там кров із вени беруть, шприцом. — Ірка набурмосилася. — Ти ж знаєш, я цього не люблю!

— Пальці сама собі колеш, а шприців боїшся, — зітхнув хлопчак.

Ірка зраділа. Здається, Богдан уже не злиться.

— Коли сама — то нічого, а коли інші — просто жах! — трохи незрозуміло пояснила вона. — А щодо перевтілення, то я знайшла один засіб. Ходжу й сама собі постійно бубоню: «Я відьма, я відьма…».

Богдан глузливо звів брови.

— А що, там, із соколами, допомогло! Ще от…

Дівчинка вихопила з рюкзака баночку з-під майонезу. На її дні лежав покарлючений шматок зеленої лускатої шкіри. Ірка швидко тицьнула банку Богданові під ніс. Навіть крізь щільно закупорену пластикову кришку потягло важким духом гнилі. Хлопчак гидливо зморщився.

— От, мене теж одразу нудити починає,— задоволено кивнула Ірка, засовуючи банку в целофановий пакетик. — Минулого разу як знудило — відразу назад перевтілилася. Хоча б спортивна форма не просмерділася. — Вона заклопотано подивилася на дно рюкзака.

Богдан кинув на Ірку приречений погляд. Схоже, перебування в подобі перевертня позначилося на її розумових здібностях.

— Хортице, ти що, зовсім розум втратила? — громовий бас Баби Катрі гримнув, луною відгукуючись на Богданові думки.

Ірчин сьомий «Б» висипав у двір. Море збуджених школярів колихалося за замкненими, як завжди, скляними дверима, повільно просочуючись назовні через одну-єдину прочинену стулку.

— То взагалі до школи не ходиш, то запізнюєшся! — розорялася Баба Катря. — Зовсім розпустилася!

— Як травнева троянда! — підштрикнула Наталка Шпак.

— Рожа вона, мамайська, — злісно пирхнула Оксанка Веселко.

— А тобі й завидно, глистючко полиняла?

Ірка зиркнула зневажливим поглядом на біляві Оксанчині патли. Вона чудово знала, що її смаглява шкіра й чорне волосся часом надають обличчю ледь помітної схожості з азіатками. Але тільки така ідіотка, як Оксанка, може сказати, що це некрасиво! Це навіть дуже стильно. І взагалі, тупі блондинки зі своїми очима-«кліпалками» давно вже вийшли з моди. Тепер ними ніхто не цікавиться.

— Припиніть негайно! Веселко, закрий рота! А ти, Хортице… Твоє щастя, що перших уроків сьогодні не буде, — буркнула класуха. — Усі йдемо до зубної поліклініки на обстеження! І не здумайте мені тікати! — Вона розвернулася до школярів, котрі стовпилися у дворі, й, склавши долоні рупором, гучно загорланила: — Середні й старші класи! Із сьомих по одинадцяті! Хлопчик, ти, здається, із шостого? Для вас занять ніхто не скасовував! Швидко в клас! Ну швидко, швидко, щоб я бачила! Інші — вишикуватися! І не розходитися, я вас ловити не збираюсь!

— Краще б ти вдома сиділа, Ірко, — буркнув Богдан.

Ірка спостерігала, як під звірячим поглядом Баби Катрі друг знехотя плентається до входу, пірнає у двері. Крізь скло було видно, як, раз у раз озираючись, Богдан чалапає до сходів. Дівчинка раптом подумала, що останніми днями Богдан якось погано виглядає. Після бою із соколами взагалі повернувся додому блідий, аж синій, з темними колами під очима. Раніше перетворення на здухача на нього так не впливало.

— Хортице, на що ти там задивилася? Марш на місце! Сьомий «Б», вас уся школа чекає! Де Яновські? Знову язиками плещуть?

Зі школи вискочили сестри Яновські й побігли на своє місце, на ходу витираючи мокрі роти:

— Ми водичку пили, Катерино Семенівно! Язики попересихали, наче наждачні стали!

— Що, в обох одразу? — гмукнула Баба Катря. — Чаклунство якесь!

Ірка важко зітхнула. Богдан знову був правий — краще б вона сиділа вдома.

Юрба школярів вивалила з двору й рушила вулицею.

Незважаючи на окрики Баби Катрі, одинадцятикласники враз розбрелися групками і йшли собі по тротуару. Красунчик-старшокласник Андрій обіймав за талію високу біляву дівулю. За парочкою, дивлячись на блондинку страдницькими очима, плентався брат Наталки Шпак. Білявка-старшокласниця не озиралася на нього так старанно й демонстративно, що кожному було зрозуміло — це стерво прекрасно знає, що нещасний шанувальник плентається слідом і не зводить із неї очей. А вона в цей час, вся така гарна, з першим хлопцем школи… Вона відверто копилила носа, і начхати їй було, що блондинки вже вийшли з моди!

— Це Людка, — пошепки пояснили Ірці сестрички Яновські. — Андрій тепер із нею зустрічається. У справжній нічний клуб водив! І на машині катав, на своїй власній, йому батько подарував!

— От щаслива! — зітхнула Веселко, із заздрістю дивлячись на обтягнуту напівпрозорим шовком спину старшокласниці.

Позаду почувся шурхіт шин. Рожевий кабріолет підкотив до перехрестя й слухняно зупинився на червоне світло.

— Ой! — миттю забувши про щасливицю-Люду, вигукнула Оксанка. — Це ж ведуча «Гламурненько»! Ой, яка ж вона!

Блондинка, уся рожева й пещена, у