Дмитро Білий - Козацький оберіг

протягнув руку, обережно взяв дзеркальце й заховав його в кишеню. Тим часом алхімік натер свої руки до плечей чудодійною маззю.

Він підійшов до віконця, уважно подивився на свої пальці і взявся за ґрати. Глибоко вдихнувши, алхімік стиснув своїми руками товсті металеві прути. Ґрати затріщали, з них посипалася іржа, і вони повільно почали розгинатися.

За дверима почулися голоси, дзенькнув ключ у замку.

— Швидше залазь мені на плечі! — закричав алхімік. Данько підскочив до нього і швидко, наче мавпа, заскочив на плечі алхіміку, дотягнувся до зігнутих ґрат, ухопився за них і просунув голову назовні. Прямо перед носом він побачив калюжі на землі, у яких булькали дощові струмені. Вдарила блискавка. Двері в льох розкрилися й на порозі з’явилися озброєні слуги сеньйори Гельди. Вона сама стояла попереду зі смолоскипом.

Алхімік підштовхнув хлопця, і той кулею вилетів через віконце, плюхнувшись всім тілом у калюжу.

Десь у підвалі почулися крики, Данько скочив на ноги й не обтрушуючись побіг до воріт маєтку. Вартові стояли біля стіни, ховаючись від дощу. Побачивши Данька, троє латників кинулися йому навперейми. Данько заметався між ними. Він зрозумів, що через ворота йому проскочити не вдасться, тому, побачивши драбину, приставлену до замкової стіни, стрибнув до неї. Один з латників спробував схопити його, але послизнувся на мокрій траві та гепнувся в багнюку. Данько підбіг до драбини і став швидко підійматися. Хлопець сів верхи на стіну й озирнувся: з обох боків до нього, тяжко тупочучи чоботями по дерев’яному настилу, бігли двоє латників.

Данько закричав і стрибнув. Він прокотився по вологій землі, відразу підскочив і стрімко побіг туди, де темніла стіна лісу.

Струмені зливи били Данька по обличчю, одяг його швидко промок наскрізь, але хлопець не звертав на це уваги. Коли він добіг до лісу, злива почала вщухати. Тяжко дихаючи, Данько зупинився під буком і витягнув з кишені бронзове дзеркальце, яке йому дав алхімік. Дійсно, незважаючи на те, що небо було вкрите хмарами, між якими ще котилися, затихаючи, гуркоти грому, у дзеркальці Данько ясно побачив відображення зоряної доріжки. Хлопець аж присвиснув від такого дива й пішов у тому напрямку, куди вказували срібні краплинки зірок. Він вийшов на вузьку стежку, ледь помітну серед густих кущів, і невдовзі заглибився в темний похмурий ліс.

«Недаремно його Чорним називають!» — думав Данько, озираючись на високі темні стовбури дерев, що стіною височіли над його головою. Час від часу він заглядав у дзеркальце; стежка, якою він ішов, точно відповідала напряму зоряної доріжки. Через деякий час Данько вибрався на широку галявину. Небо починало сіріти, наближався ранок. Хлопець ще раз зазирнув у дзеркальце й раптом побачив, що зоряна доріжка щезла, а саме дзеркальце світиться якимось тривожним червоним полум’ям.

Данько здивовано озирнувся, і в цю ж мить небо пронизала блискавка, у світлі якої хлопець побачив, як до нього наближається… сеньйора Гельда! Вона легко йшла по повітрю, неначе плила. Руки її були простягнуті до хлопця, і вона ледь посміхалася. Але ця зловісна посмішка не обіцяла нічого хорошого. Данькові здалося, що він спить і йому сниться жахливий сон. Хлопець закрутив головою, щоб прокинутися, навіть смикнув себе за вухо, але сеньйора Гельда нікуди не ділася.

«Головне — не дивитися в її очі!» — подумав Данько і, зібравши останні сили, стрімголов дременув у лісову гущавину. Страх надав йому сил, він нісся, петляючи, немов заєць, між деревами. Один раз він не витримав і озирнувся — Гельда стрімко летіла за ним між кронами дерев. Вона була прозора, із білим крейдяним обличчям, її чорне волосся розвивалося, немов крила велетенського кажана. Данько відчув, що сили швидко залишають його. Гельда опинилася над його головою, і смертельний холод пронизав усе тіло хлопця.

Данько зарепетував, зробив останній стрибок і раптом впав у якийсь потік води. Невеличкий струмок, що став повноводним після зливи, стрімко збігав схилом гори. Вода підхопила хлопця, закрутила у брудних хвилях і швидко понесла за собою. Данько з усіх сил намагався якщо не вибратися з потоку, то хоча б не захлинутися. Кілька разів його підкинуло, немовби він опинився на спині дикого тарпана. Хлопець добряче наковтався води, аж доки потік не виніс його на вкрите камінням мілке місце. Данько спробував звестися на ноги, але швидка вода вдарила його під колінами, він не втримав рівноваги і сторчма полетів у невеличке озерце, куди впадав водоспад. На мить він опинився під темною водою й ледь виплив на поверхню.

З останніх сил Данько видряпався на берег, хапаючись ослаблими руками за мокре і слизьке коріння дерев, і знесилений упав на траву. Тяжко дихаючи, він підняв голову й заціпенів: у передранковому небі він чітко побачив упирицю, яка виринула між крон дерев і почала швидко наближатися до хлопця. Данько не міг навіть поворухнутись, заворожено дивлячись на свою вірну загибель. Раптом перший промінь сонця прорізав темні хмари, і сеньйора Гельда зникла. Її постать стала зовсім прозорою, і вона розчинилася в ранковому тумані.

Данько ошелешено покрутив головою, вдихнув повітря і втратив свідомість. Хлопець прийшов до тями від того, що хтось трусив його за плече. Данько здригнувся й перелякано закліпав очима. Перед ним стояв кремезний здоровань, одягнений у білу сорочку, гаптовану червоним та чорним і полотняні штани. На плечах здорованя був товстий червоний кептар, прикрашений складними візерунками, на широкому шкіряному чересі висів ніж, штани були заправлені у шкіряні чоботи — капчури.

У руках чоловік тримав топірець-бартку, чиє лезо грізно блищало на сонці. Обличчя незнайомця було суворе, із гострими рисами. Довге чорне волосся спадало на плечі, густі вуса опускалися на груди. Погляд з-під кошлатих брів пронизував Данька наскрізь. Чоловік нахилився, узяв бронзове дзеркальце, що лежало біля Данька й запитально подивився на хлопця. Не вдаючись у довгі пояснення, Данько коротко промовив:

— Мене звуть Данько. Дзеркало мені дав алхімік Зенон. Я шукаю майстра Ореста.

— І нащо він тобі потрібен? — суворо запитав чоловік.

— Про це я тільки йому можу сказати, — уперто нахилив голову Данько.

Чоловік ледь помітно посміхнувся:

— Бач, майстер Орест сам знайшов тебе. Так що розповідай.

Данько трохи помовчав, роздумуючи, чи варто вірити цьому незнайомцю. Раптом він згадав слова свого батька про те, що й у майстра Ореста має бути такий же хрест на правиці.

— А ви мені спочатку свою праву руку покажіть, — сказав він чоловіку, прямо дивлячись у його пронизливі очі.

На мить в очах чоловіка майнуло здивування, але він задер широкий рукав, і Данько ясно побачив на