Дмитро Білий - Козацький оберіг

Данько полегшено зітхнув і зняв із шиї Печать Зберігачів.

— Я син майстра Богдана, — промовив він і накреслив Печаттю таємний знак.

Орест взяв Печать Зберігачів, уважно роздивився її, повернув хлопцеві й сказав:

— Ну, а тепер розповідай.

І Данько коротко розповів про свої пригоди та про халепу, у яку потрапили його друзі. Коли він закінчив, майстер Орест промовив:

— Ну що ж, не варт гаяти часу — треба врятувати алхіміка і княгиню Ярину, а потім відправимося в гори, для того щоб викувати меч для Оберега.

Глава 7. Засідка коло Білої скелі

— Як же ж ми їх порятуємо? — запитав Данько.

Майстер Орест махнув рукою:

— Та щось придумаємо! — і пішов швидкою ходою кудись у лісову хащу. Данько, ледь встигаючи, біг за ним. Вони швидко піднялися на гору, і майстер Орест уважно озирнувся навкруги.

— Бачу, треба моїх опришків кликати, — повільно сказав він і пронизливо свиснув. Свист прокотився над горою, мов раптовий вітер. Данько аж вуха затулив, з повагою дивлячись на майстра Ореста. Той постояв, прислухаючись до тиші, що настала тільки-но стихла луна від свисту.

— А тепер пішли, — суворо наказав майстер Орест і почав спускатися з гори майже непомітною стежкою. Але не встигли вони пройти і трьох десятків кроків, як з-за стовбура високого бука з’явився високий вусатий чоловік, одягнений як і майстер Орест. За чересом у нього було два пістоля, а в руках він тримав лук.

— Що чути, друже Василю? — звернувся до нього майстер Орест.

— З княжого маєтку сьогодні вранці виїхали зо два десятки вершників, — відповів Василь, — вони охороняють візок, у якому знаходяться двоє людей у кайданах. Здається, це княгиня Ярина й алхімік Зенон. Супроводжує їх якийсь чоловік у сутані, мабуть, інквізитор і та відьма, що із магістром Луціусом завжди перебуває.

— А скільки вас зараз на горі є? — запитав Орест.

— Аж п’ятеро залишилося. — гордо відповів Василь. — Четверо на Мадярщину пішли, троє в Львові цехмістру Любомирові допомагають порядки навести, а двоє села від песиголовців охороняють. Щось останнім часом багато цієї нечисті розвелося.

— Ну, п’ятеро так п’ятеро. — Спокійно промовив майстер Орест. — Збирай ватагу та спробуємо інквізитора біля Білої скелі перехопити. А я поки їх лісом поводжу, щоб хлопці встигли до Білої скелі дістатися.

Василь кивнув головою і двічі стукнув обухом свого топірця-бартки об стовбур дерева. У ту ж мить Данько здивовано побачив, як невеличка ялинка із добрячим шматком дерну навколо коріння відсунулася, відкриваючи чорний отвір. Із отвору один за одним вибралося четверо високих, кремезної статури чоловіків. Троє тримали в руках луки, а один — довгий мушкет.

— То що, браття-опришки, за роботу? — посміхнувся Василь. Опришки весело привітали свого ватага й майстра Ореста. Через мить вони зникли в гущавині.

— Зараз хлопці біля скелі засідку влаштують, а я вже спробую зробити так, щоб пан інквізитор трохи лісом пройшовся, свіжим повітрям подихав, — підморгнув майстер Данькові. Вони перейшли на іншу, ще вищу гору. На її вершині Данько побачив, що весь Чорний ліс розлігся перед його очима. Десь вдалині, на обрії біліли стіни Львова. До схилів гір тулилися невеличкі хатини, вузькі дороги плуталися поміж дерев. Однією дорогою неспішно просувалися вершники, оточивши візок. Данько придивлявся, йому навіть здалося, що він побачив струнку дівочу постать у білій сукні та довгов’язого сумного алхіміка.

Майстер Орест напружився і простягнув руки в бік цієї процесії та щось пристрасно зашепотів. Данько побачив, як вершники зупинили своїх коней і почали здивовано озиратися навкруги. Коли вони нарешті знову зрушили з місця, то спрямували своїх коней на дорогу, що вела назад до маєтку.

— Ну ось, нехай покрутяться, — сказав майстер Орест, витираючи піт з чола, — а ми підемо до Білої скелі, туди, де братчики зустрінуть цих дорогих гостей.

Вони швидко спустилися з гори, перейшли вбрід вузеньку стрімку річку й через півгодини вийшли на широкий шлях. Через деякий час вони дійшли до місця, де над шляхом нависала скеля з білого каменю, а з іншого боку підступав темний густий ліс.

Опришки сиділи на скелі й мовчки палили довгі люльки-файки. Вони познімали свої кептарі й у своїх білих сорочках і штанях здавалися частиною цієї скелі.

— Усе, браття, зараз вони під’їдуть, — сказав майстер Орест.

— Погано, що не вночі доводиться на них чатувати — промовив ватаг Василь, — але все ж спробуємо їх добряче привітати.

Невдовзі опришок, який сидів найвище, махнув своєю шапкою-кресанею.

— Їдуть, — стиха промовив він.

Опришки затаїлися, приготувавши зброю до бою.

Данько почув форкання коней та тупіт копит, а через деякий час процесія вигулькнула з-за лісу. Вузькою дорогою, що звивалася між скелями, їхало з десяток вершників, за ними — запряжений парою коней візок з полоненими. З одного боку візка їхав згорблений інквізитор, а з іншого — пані відьма на чорному коні. Замикали процесію ще десять озброєних латників. Було видно, що вершники втомилися блукати лісом. Сонце добряче припікало їхні панцирі, чоловіки час від часу витирали піт з розчервонілих облич.

Серце Данька стислося від жалю, коли він побачив Ярину. Її руки й ноги були скуті тяжким ланцюгом. Здавалося, вона з усієї сили намагається зберігати спокій, але в її погляді відчувалися страх і невпевненість. Алхімік Зенон, теж зі скутими руками, озирався навколо.

«Мабуть відчуває, що майстер Орест недалеко,» — подумав Данько.

Коли вершники порівнялися з Білою скелею, високе дерево, що стояло край дороги, захиталося і з тріском впало на землю, перегородивши шлях. Коні перших вершників перелякано заіржали й закрутилися на місці. Один кінь став дибки і скинув свого вершника, який, гримлячи панциром, покотився на землю. Коли вершники трохи вгамували своїх коней, біля дерева з’явився ватаг Василь. Він поставив ногу на стовбур і уважно подивився на процесію.

— Я ватаг опришків Василь Гануляк, — гордо сказав він, — і ніхто Чорним лісом не може проїхати, не спитавши в мене дозволу!

Стражники зі здивуванням вперлися очима у кремезну постать опришка.

— Як ти смієш заважати мені, інквізитору Густаву! — закричав інквізитор.

— А інквізиція нехай навіть не потикається в цей вільний край свій ніс пхати, — погрозливо промовив ватаг опришків.

— Ну бережись, відступнику! — прошипів інквізитор і наказав охоронцям: — Убийте його.

Троє вершників зіскочили з коней і, виставивши вперед списи, побігли до Василя, плутаючись між гілок поваленого дерева. Опришківський ватаг підхопив свій топірець, вправно відбив удар одного списа, ухилився від другого, перехопив рукою третій та біля наконечника й одним ударом топірця перерубав древко навпіл.

Зі скелі