Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

Усі співають хором… Жахливо фальшивлять… Дивно, як їм удається так розтягувати та вигинати губи, так розтуляти свій рот, як справжній тромбон, і утримувати його в такому положенні. Це нагадує передсмертну агонію… Конвульсії… Молитва, гімни!.. Здоровенне однооке бабисько кричить усе гучніше, від чого її очі вирячуються все сильніше й сильніше!.. Вона так двигтить, що шиньйон з'їжджає їй на мармизу разом з капелюшком, оздобленим стрічками… Але їй цього замало, вона вириває кларнет у свого чоловіка й сама дме в нього, вкладаючи в це всю силу своїх легенів… І ось уже звучить мелодія польки, справжній ригодон… Печаль розсіюється… Присутні кидаються в танок, обіймаються, штовхаються, беруться за руки… Ще один тип, той, що на неї дивиться, можливо, її брат, так на неї схожий, з бородою, в окулярах і в чудовій шапочці, на якій щось написано. Здається, він не в гуморі… Втупився у книжку… Раптом теж схоплюється і впадає в транс! Він вириває ріжок у своєї сестри!.. Дереться на табурет, спльовує… І виголошує промову… З того, як він жестикулює, як б'є себе в груди, як впадає в екстаз, я здогадуюсь, що це щось подібне до клятви… Він змушує слова стогнати, вимовляючи їх так, що неможливо слухати… Якісь типи поряд з ним давляться зі сміху… Він вимагає сатисфакції, провокує їх на зіткнення, його вже ніщо не може зупинити… навіть сирени, корабельні сирени, що якраз надриваються… Ніщо не може перешкодити йому висловити своє обурення… Ну а щодо мене, то з мене досить… У мене заплющуються очі… Я сідаю на свою ковдру… загортаюсь, мене ніхто не бачить, я сховався між бараками… Той, з Армії Порятунку, і далі кричить, аж хрипне, я вже оглух від нього… Холодно, але я вкутаний… мені стає трохи тепліше… Туман білий, а згодом синіє… Я саме навпроти будки вартового… Поступово вона зникає в темряві… Я засинаю… Звідкілясь знизу долинає музика… Це карусель… На тому боці річки… Вітер… Плюскіт…

* * *

Я раптово прокинувся від жахливого хрипу парового котла!.. Якийсь корабель ішов уздовж берега… Проти течії… Усі з Армії Порятунку вже кудись поділися… На естраді залишилися самі негри… Вони перекидалися… вистрибували на бруківку… Бузкові поли волочилися по бруду… На їхньому барабані було написано «Ministrels»… Жодної секунди перепочинку… Обертання… Стрибки… Піруети!.. Пронизливе виття сирени перекриває все… Натовп захвилювався… Всі кинулися до парапету, щоб подивитися на швартування. Я примостився на сходах, біля самої води…

Маленькі човники весело підстрибували на вирах у пошуках троса… Посередині здоровенний баркас, величезний, весь мідний, як чайник, вертівся дзиґою… Він був завантажений папером. Це торговельне судно з Індії, воно ледве подужало течію… Воно продовжувало стояти на річці, в темряві… Не поспішало наближатися… Мигаючи своїм зеленим і червоним оком… Нарешті, величезне й таємниче, судно все-таки вткнулось у величезну фашину, що теліпалася біля причалу… Все це захрумтіло, як купа кісток… Ніс у нього, як і раніше, залишався за течією, поскрипуючи в холодній воді… Судно погойдувалось серед бакенів… Як чудовисько на прив'язі… Воно зойкнуло… Забилося й залишилося в повній самотині серед важких вируючих закрутів… усі повернулись на площу… Свято ще не закінчилося… Після дрімоти я відчував себе ліпше… Мені це здавалося чарівним сном… Це був геть інший світ…

Неймовірний!.. Як на кольоровій поштівці… Я раптом подумав, що мене більше ніколи не чіпатимуть… я перетворився на примарний міраж, і мені нічого більше боятися, мене тут ніхто ніколи не знайде… Я купив квиток на карусель, дістав увесь свій дріб’язок. Зробив аж три кола разом з гуляками та військовими… Дерев'яні коники були такі апетитні, зі скляними очицями, що нагадують блакитні цукерочки… Я аж очманів… Мені хотілося крутитися ще… Я боявся, що мої гроші хтось побачить… Відійшов у темряву… Надірвав підкладку та дістав купюру, цілий фунт. Запах печеного привів мене до шлюзу… Пампушки на візку… Ще здалеку я відчув їх…

Не можна сказати, що дівчисько, яке поливало їх соусом, було аж таке вродливе… Їй бракувало двох передніх зубів… Вона постійно хихотіла. На ній був капелюх з тороками, що аж вгинався від маси штучних квітів… Справжній висячий сад… та вуаль з довгих муслінових стрічок, які звисали на її обличчя і які вона манірно піднімала… Вона здавалася зовсім юною через своє вбрання, незвичайне навіть для такої години… та довколишніх… Мене вразив її капелюшок… Я не міг від неї відірватися. Дівча весь час мені усміхалося… їй не було й двадцяти, у неї були маленькі звабливі груди… осина талія… і дупка на мій смак, міцна, м’язиста, гарної форми… Я навіть обійшов навколо, щоб трохи краще її оглянути. Вся її увага була зосереджена на цьому їдлі… Вона не була надто гордою або дикою… Я показав їй свої гроші… І вона дала мені стільки пампушок, що їх вистачило б нагодувати цілу родину. Вона взяла з мене лише маленьку монетку… Ми вочевидь сподобалися одне одному… З моєї валізи вона зрозуміла, що я щойно з поїзда… Вона спробувала мені щось пояснити… Хотіла, щоб я зрозумів… Промовляла дуже повільно. По складах… Тоді я відчув роздратування!.. Замовкаю… У мені знову прокинулася злість… Варто зі мною комусь заговорити, я стаю нестерпним!.. Мені набридла балаканина!.. Годі! У мене з цим свої порахунки!.. Я знаю, до чого це призводить! Краще, ніж будь-хто інший! Вона стає ще ласкавішою, люб'язною, послужливою… Вищир її усмішки викликає в мені огиду!.. Я показую їй, що хочу пройтися по барах… Розважитися!.. Залишаю їй мою валізу та ковдру… Ставлю їх поруч з її столиком… І знову йду тинятися…

Звільнившись від речей, я знову повертаюся до крамниць… валандаюсь уздовж вітрин з їжею… Але я вже обжерся й більше нічого не хочу… Вибило одинадцяту… Повз мене проходять юрби п'яниць… вони заполонили всю еспланаду… вештаються туди-сюди, стукаються об стіни митниці та з криками відходять, розтікаються, розсіюються… Спритні чепурні джинджики з ціпочками самовдоволено заскакують прямо до шинквасу… І сидять там мовчки, ніби заціпеніли, загіпнотизовані механічним шумом «Вальсу кохання»… У мене залишилося ще достатньо монет… Я випив два келихи пива з присмаком квасолі…

Я знову вийшов на вулицю разом з якимось розбишакою та ще одним типом, що затис під пахвою кошеня. Воно нявчало… Рухатися вперед було складно… Тож я повернув до найближчого бару… штовхнув обертові двері… Сів на лавку… біля стіни разом з п'яничками й став чекати, коли захочеться знову… Там було повно баб у кофтах, пір'ї, беретах та канотьє з твердими