Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

дві години, люди з мого пансіону Мінвелл Коледж, які виїхали мене зустріти, повернулися назад, не дочекавшись мене. У певному сенсі мені так було й краще. Я один виходив, решта їхали далі на Лондон.

Уже споночіло, й не було жодного освітлення. Вокзал був споруджений на високих палях, ніби на ходулях… Видовжений, недоладний дерев'яний барак із запітнілими вікнами, обклеєний пістрявими афішами…

Я більше не хотів нічиєї допомоги, з мене було досить. Я вийшов через бічні двері, піднявся по рампі… Ніхто нічого мене не питав… Я більше не бачив того типа в червоно-синій уніформі, який постійно бігав за мною. Перед станцією на зовсім темній площі я роззирнувся. Місто починалося просто тут. Воно збігало в долину темними вуличками від вогника до вогника… Клейке, в’язке повітря тремтіло біля ліхтарів… Враження було гнітючим. Здалека знизу долинула музика… напевне, приносив вітер… ритурнелі… Ніби поламана карусель уночі…

Я прибув у суботу, на вулицях було людно. Всі липли до лавок. Трамвай, як ситий жираф, проповзав попри халупи, розтинаючи натовп, дзеленчав у вітринах… Юрба була густа, дикувата й схвильована, від неї відгонило намулом, тютюном, антрацитом, а також трохи печеним хлібом і сіркою, все це затягувало, огортало, сморід душив у горлі. За трамваєм натовп знову зливався, як косяк риби за шлюзами…

Водоверть була ще густішою і в'язкішою, ніж у нас. Мене з валізою притисло до групи перехожих і кидали з боку в бік. Я витріщався на високі вітрини з продуктами. Гори шинки… Купи ковбас… Мені страшенно хотілося їсти, та я не наважувався зайти. В одній кишеня мав «фунт», а в іншій — кілька су.

Поблукавши й поштовхавшись, я нарешті вийшов на набережну… Туман був дуже густий… Я вже звик, що постійно перечіплююсь… Головне — не полетіти сторчака у річку… Вздовж берега розташувався цілий ярмарок з невеличкими ятками та справжніми естрадами… Безліч вогників і штовханина… Крамарі припрошували натовп… надсаджувалися своєю мовою… На еспланаді було безліч будок з товарами на будь-який смак… Мерлани, смажена картопля… мандоліна, борці, ваговики, заковтувачі вогню, велодром, пташечки… канарка, що надзьобувала «майбутнє» в коробці… Там можна було надибати на незвичайних людей… Кипіння пристрастей… цукерки з нугою… смородина, яку продавали цілими барилами… З неба опустилася величезна хмара… прямо на свято… і нараз усе зникло… Вона заповнила весь простір… Звуки ще було чутно, та хмара осіла, й уже нічого не було видно… ні добродія, ні його ацетиленової лампи… О! Порив вітру! Він знову з'явився… справжній джентельмен, в сурдуті… Він показує Місяць за два пенні… За три — він покаже вам Сатурн… Так написано на його плакаті… Нові пасма туману насуваються, просочуються крізь натовп… розповзаються… Досі все в пелені! Хлоп натягає шапку, складає свою далекоглядну трубу, хрипить і зникає… Натовп ущільнюється… Рухатись більше немає змоги… Можна цілком розчинитися, люди збираються біля вітрин, де все сяє. Звідусіль пливе музика… Здається, що ти огорнутий нею… Щось ніби як міраж… Ніби купаєшся в звуках. Ось банджо… Негр поряд зі мною, пахкає на тротуарі, удає локомотив… Зараз усіх розчавить. Добра розвага, ніхто ні на кого не звертає уваги!..

Туман осідає й випаровується… І раптом я зауважив, що зовсім не поспішаю… Не кваплюся до «Мінвелла»… Мене цілком влаштовує це місце на набережній… такий собі ярмарок та люди в тумані… Мова, якої не розумієш, це так приємно… Зовсім як туман, що витає у думках… Що може бути ліпше за це… Просто чудово, коли слова не залишають світу мрій… Неквапно вмощуюсь на своїй ковдрі, біля кам'яної тумби, поряд з ланцюгами… Мені зручно, я сперся спиною… Тепер я можу споглядати все видовище… Ось вервечка моряків із засвіченими ліхтарями на довгих жердинах… Які вони веселі! Штовханина! Сніп іскор!.. Вони вже п'яні, щасливі!.. Вони штовхаються, перекидаються, галасують. Верещать, як коти… Вони збурюють увесь натовп. Просуваються крізь нього, їхня фарандола[35] застрягає під ліхтарем… обвивається навколо, розмотується… Хтось упав у канаву… Ось вони натикаються на негра. Чіпляються до нього… лунають лайки!.. Нараз вони навісніють… Хочуть повісити негра над тунелем, де зникає трамвайна колія!.. Жахливий ґвалт!.. Зав'язується огидна бійка… Страшна веремія… Крики… Чути удари, зовсім як у барабан! Геп-геп! Яп-яп! просто жахливі… Ось лунають свистки… Ще одна звукова хвиля… Море пронизливих звуків… Ціла зграя фараонів, блакитних, у гострих шоломах, похмурих ворогів веселощів, виходить на полювання!.. Вони теж поспішають. Мчать щодуху з усіх вулиць, з підворіть, звідусіль… Вони біжать… Усі військовики, які щойно неквапно походжали вздовж бараків, помахуючи самовдоволено ціпочками, за мить теж кидаються в натовп… Почалося!.. Вереск сарабанди[36]! Шарварок!.. Всі кольори веселки! Буяння барв!.. Ясно-жовті!.. зелені… фіолетові… Тиснява! Салат… Повії розбігаються по ацетиленових кутах, освітлених палаючими в тумані факелами. Всі вони моторошно, пронизливо кричать, вони просто збожеволіли від страху… Ось з'являється підкріплення жандармів, справжніх різнокольорових какаду… Вони теж урочисто долучаються до танку… Їх зминають, зривають однострій. Це нагадує битву в курнику… Пір'я стовпом… нагайки злітають вгору… Шарабан, запряжений четвіркою коней, мчить… як вихор. І різко зупиняється, в самому осерді сум'яття… Звідти вивалюється ще одна партія здоровенних ґевалів… Ці велети кидаються в бійку, яка розгорається з новою силою… Хапають найгрубіших, найнахабніших, найкрикливіших… Викручують їм руки й заштовхують у фургон… Всі купчаться й лізуть один на одного, нарешті юрмище розсипається… Бунт розчиняється в ночі… чортопхайка стрімко зривається з місця… Кінець шаленства!.. Натовп знову розтікається по забігайлівках, обліплюючи шинкваси з червоного дерева… Усім хочеться нажертися ще більше… Смажена картопля… свинячі ковбаски… равлики… Всі знову чаркуються… Жують сосиски… Двері бару без упину ляскають. Якийсь п'яний, спіткнувшись, падає у канаву… Людський потік огинає його, всі й далі вештаються без будь-якої мети… Пропливає ціла банда якихось лярв… липне до моряків, і вони разом заходять у двері будинків… Гучно перемовляються… Бар усіх засмоктує… Шотландці рвуться також… Їм хотілося б побитися ще, але бракує сил…

Я входжу зі своєю валізою за ними… Мене ні про що не запитують… Спочатку просто обслуговують… Цілий келих рідини, дуже густої, чорної, пінистої… ой гірке… це пиво! Навколо дим… Мені дають решту: два кружальця з «королевою», тією самою, що недавно переставилась, з пикою, як дупа… прекрасна Вікторія… Я не можу допити їхнє пійло, яке викликає у мене огиду, й мені страшенно незручно! Я знову розчиняюсь у потоці. Проходжу повз візки, крихітні, з ліхтариками між голоблями… Чую справжній оркестр… Намагаюся зорієнтуватися… Він зовсім поряд з дебаркадером… Там щось гуркоче, над прапором, який майорить, звучить тромбон…