Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Той крутив головою, не погоджуючись ні на що. Не було впевненості чи взагалі розуміє він те, що йому кажуть, чи чує, чи помічає навколишній світ.

- Хаоле, - більш спокійно продовжив старший. – Вдих… - почав показувати долонями. – Видих… Вдих… Видих…

Хлопчик потряс головою, сильніше підтягуючи коліна до грудей.

- Я тобі нічого не зроблю. Хаоле, адже ти впізнаєш мене? – поклав він руку собі на груди. – Це я – вчитель Ракор. Новий вчитель. Я тут менше за півроку викладаю.

У дитячих очах промайнув сумнів, щодо своєї впевненості у тому, кого він бачив перед собою.

- Нумо одягнемося та підемо звідси, - заспокійливо казав старший. – Подивимося на рибок. Їх якраз було б непогано погодувати. Адже ти любиш рибок? – не відволікаючись від хлопчика, махнув він рукою у сторону, призиваючи до себе учнівський одяг. – Ти годував їх сьогодні? Певно, вони дуже голодні зі вчора, - поклав блакитно-чорну одежу між ними. – Ще і жабок треба провідати, - почав повільно підійматися, не бажаючи налякати. – І глянути, що там ящірки. Поїмо, відпочинемо… Послухаємо дощик, - обережно відсторонився. – Адже ти любиш дощик? От і відпочинемо біля ставку. Кораблики пустимо по воді… - відійшов ще на метр та обережно, не поспішаючи обійшов казан, попрямував до своїх речей, поглядаючи на Хаола, який слідкував за ним очима.

Щойно чоловік одягнувся, то обернувся до учня, який вже натягував наручі на передпліччя. Підійшов до нього. Той без слів кивнув, витираючи сльози зі щік.

- Ходімо, - неголосно закликав його старший, запропонувавши свою руку. – Мені не варто було приводити тебе у купальні. Вибач.

Хлопчик шморгнув носом, скуто взявся за долоню та некомфортно пригорнувся до старшого, ніби бажаючи заховатися біля нього від того, що він зараз пережив.

- Ходімо звідси. Краще відпочинемо на ставку, - погладив чоловік дитячу голову і пішов з ним до містка, що лежав над чистим зараз струмком.

Крізь зелень, тихі стежки та подвір’я, вмощене кам’яними плитами, крокували вони до водойми. Навколо співали дикі птахи, пурхаючи між гілок дерев. Дзижчали жуки із бджолами, літали бабки та комарі. Коли звернули за ріг академії, вухо вловило різнобарвне кумкання молодих жаб. Схлюпнула вода, ніби короп стрімко розвернувся, потривоживши поверхню. Стрибали коники. Біля верби співали цвіркуни. Подув свіжий вітер. Зашелестіли очерет із рогозом.

- Посидимо тут, - відпустив Ракор хлопчика. – Скоро піде дощ. Послухаємо природу, як краплі по воді хлюпають, - змахнув рукою і створив на пологому березі два крісла-гойдалки різного розміру – одне велике, як для дорослого чоловіка, і одне поменше, як для підлітка. – Сідай, Хаоле, - опустився вчитель у своє сидіння, почавши спокійно розгойдуватися за допомогою ноги. – Трохи заколисає тебе, розслабить… - дивився педагог на учня, котрий мовчки стояв там, де його залишили. – Можеш за рибками послідкувати, або можемо спустити кораблики на воду і поплавати разом… Хаоле, - занепокоєно зупинився він, бажаючи привернути до себе увагу.

Хлопчик зажурено шморгнув носом. Мимохідь глянув на своє місце, яке йому зовсім не імпонувало, відвернувся та підійшов до викладача.

- Хочеш чогось? – тихо стурбувався чоловік.

Але учень нічого не відповів. Він просто поклав долоню на плече старшого, розвернувся та сів йому на коліна. Після чого забився якомога ближче до тіла, де стиснувся у таку грудочку, яку нікому на всьому світі не хотілося показувати.

- Хаоле… - співчутливо обійняв його вчитель.

Підопічний зморщився та вивільнив з глибин своєї душі настільки здавлене і задушене пхикання, що серце розривалося від самого слухання цих болісних звуків.

- Хаоле, пташенятко моє… - висмикнув Ракор край блакитного халату з-під хлопця та чуйно огорнув його. – Ходи до мене, ходи… - нахилив учня до себе, ховаючи його від усіх на світі. – Я тут, я поруч… Все добре… - почав він спокійно гойдатися вперед-назад, заколисуючи дитину. – Все зараз добре… - притулився губами до хлоп’ячого чола та заплющив очі, намагаючись не заглушити, а полегшити той біль, який поступово виходив назовні.

Хаол затулив свої губи долонями, відчуваючи, як щоками і пальцями струменіють гарячі сльози.

- Тихше… - затишно шепотів педагог. – Зі мною, тебе ніхто не скривдить… Все добре…

Але хлопчик продовжував пхикати.

В якийсь момент він почав затихати, а потім і зовсім замовк. Дитячі руки повільно сповзли донизу.

- Все добре… - ледь чутно продовжував заколисувати Ракор, розуміючи, що той заснув. – Все зараз добре…

З академії почувся дзвоник на перерву, а вже через 10 хвилин – на новий урок. Небом рознісся грім.

- От зараз точно дощик почнеться… - прошепотів наставник і змахнув двома пальцями, не відриваючи їх від дитини.

Швидко над ними виникла широка бамбукова парасолька, чий тримач встромився у землю поблизу.

- Зараз буде дощих, Хаоле… - турботливо витер викладач його висохлі сльози, продовжуючи розслаблено гойдатися вперед-назад.

Подивився на сірі хмари, що стали темнішими, аніж півгодини тому. Через пару хвилин пролилася злива, вкривши собою усю територію академії.

Гучно та стрімко почала хлюпати вода у ставку, замовкли усі жаби, птахи. Все перекрив шум дощу. Ані шелест листви не проривався через цю стіну крапель, ані знайомі образи дерев. Тільки рясне стукання води об парасольку намагалося конкурувати із гучністю зливи.

- Мхм… - заворочався Хаол, сильніше притуляючись до теплого викладача.

- Все добре, відпочивай… - чуйно прошепотів йому той, погладивши волосся. – Все добре… - затримав погляд на зливі і швидких струмках, які стікали з парасольки. – То просто сильний дощ…

Спостерігання за практичними заняттями випускників продовжувалося протягом двох годин. Опади ставали то сильнішими, то слабшими, мішався град, сніг, злива, вітер. Деколи лунав грім над головою, чи з чорної хмари по сусідству. Хлюпали калюжі, багнюка. Струменіла вода з парасольки, дахів академії та просто по землі, скупчуючись біля стежок у мілкі «озера». І з’являвся запах. Характерний вологий запах дощу, що зі свіжими поривами вітру наповнював справжньою енергією та жагою до життя.