Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Хаоле… - співчутливо гладив старший учнівське волосся.

- А вчитель Вромон? Знову диктант! А Окант? А Кайто? – зморщився. – Вчитель Шийме весь урок змушував нас стрибати! – стражденно заявив хлопчик. – А Топнор – концентруватися! Я не хочу більше занять! – притиснувся до Ракора, ховаючись під його омаре від усього зовнішнього світу.

- Хаоле… - стиснув його педагог.

- Хочу вихідний! – ледь не у сльозах заявив учень. – Я нічого більше не хочу! Відчепіться усі від мене!

- Добре, добре… - гладив старший дитячу спину. – Буде сьогодні вихідний. Але прогулювати будеш під моїм наглядом. Добре? – відсторонив його від себе та витер долонями обличчя. – Хаоле, - підняв цей погляд до себе. – Не плач. Усі періодично влаштовують собі спонтанні вихідні. І краще за все провести їх якомога продуктивніше.

- Я не хочу продуктивно! – крізь біль заволав хлопчик. – Я не буду медитувати!

- Я мав на увазі відпочинок, - лагідно посміхнувся старший. – Треба якомога краще відпочити. Увесь день виділити на розваги та розслаблення. І зовсім не думати про заняття. Угу? – кивнув, ніби заманюючи його прийняти цю ідею.

- Угу, - ображено погодився вихованець.

- От і добре. Тоді давай не плакати, не сумувати, а розважатися та відпочивати, - ще раз витер дитяче обличчя. – Ходімо на двір. У цих чотирьох стінах ти точно не наберешся сил, - почав Ракор підійматися.

- А куди ми підемо, вчителю? – жалібно шморгнув учень носом, встаючи слідом за дорослим.

- Не знаю. Можемо просто погуляти, на рибок подивитися. Або… - заінтриговано повернувся до хлопчика. – Підемо у купальні. Там якраз нікого не буде. Можна відпочити у тиші природи та шумі дощу, - подивився у вікно, за яким стояли сірі хмари.

Хлопчик нерішуче відвернув голову та зігнувся.

– Ми будемо там одні, - опустив вчитель обличчя до підопічного. - Ти у своєму казані, я – у своєму. Можемо навіть човниками пограти, - ласкаво усміхнувся і легенько потріпав дитину за ніс.

- Вчителю… - відсторонився учень головою.

- Хах. Ходімо. Відпочинемо від усього цього.

- Тільки іграшки приберу… - нахилився Хаол до місця своєї гри, яку перервали, та почав збирати дерев’яних ляльок, серед яких були дві порцелянові – та, яку вчитель сам створив місяць назад і ще одна.

- Хм? – зацікавився Ракор другою, що була в учнівському одязі.

Нахилився, підняв її, оглянув. Зроблена не дуже майстерно, із неідеальною поверхнею, неслухняним волоссям, спрощеним обличчям та кривими стежками на одежі.

- Це що, ти? – покрутив він іграшку у руках.

- Вчителю! – злякано вихопив учень ляльку та дуже швидко сховав.

- М? – обернувся старший за ним.

Хаол почервонів, як помідор.

- Сам створив? – задоволено уточнив педагог.

Той мовчав, продовжуючи збирати іграшки та не підіймаючи похмурого погляду на чоловіка.

- Твої вміння у побутовій магії стають майстернішими, - підмітив старший.

Хлопчик щось буркнув на це, завершив збирати ляльок та потяг свого гостя до дверей, аби він не почав розглядати ще щось, куди йому лізти було не слід.

Прибувши до купалень, коли вже пролунав дзвінок на заняття, Ракор провів учня до його казану та пішов вище – до вчительського. Розвернувся до усього каскаду спиною, почав роздягатися. Зняв верхній халат, нижній, сорочку, взуття, штани. Наспіх склав весь одяг на траві. Спробував ногою воду і почав неквапливо занурюватися. Сів. Обернувся до хлопчика, сподіваючись, що він також вже роздягнувся та насолоджується купанням:

- Зніми і свою стрічку! – позитивно гукнув він дитині, вже простягнувши руку до золотої прикраси у себе на голові. – Хаоле!

Однак підопічний не реагував. Він сидів по ключиці у воді і відчужено дивився на її поверхню великими очами. Навіть не кліпав. Здавалося, що і не дихав.

- Хаоле? – занепокоївся вчитель. – Хаоле, все добре?

Той повільно відвернув обличчя, яке почало зморщуватися, та закляклими рухами обійняв себе, стискаючись у грудку.

- Хаоле, - схвильовано виліз Ракор з казану і поспішив до дитини. – Хаоле, - спустився на коліна біля нього. – Хаоле, що сталося? – торкнувся долонею плеча.

Але від цього контакту хлопчик сіпнувся, стискаючись ще більше, стрімко відвернувся боком та втік у протилежний бік казану:

- Я не хочу…! – відчайдушно заплакав він, притискаючись до стіни із закритими очима. – Вчителю! Я не хочу! – накрив рот долонями. – Не хочу!

- Хаоле, - ошелешено застиг старший, відчуваючи, як починає трясти і його. – Хаоле, це я – вчитель Ракор, - виставив до нього руки, намагаючись заспокоїти. – Я тобі нічого не зроблю.

- Ні! – перебирав хлопчик ногами, втискаючись у стіну казану ще більше. – Я прошу вас! Не треба! Я не хочу!

- Хаоле, - занепокоєно встав дорослий, швидко обійшов купальню та обійняв дитину, почавши доставати її з води.

- НІ! – у паніці почав вириватися учень, закричавши тенором. – Я ПРОШУ ВАС! БЛАГАЮ! – відштовхував він педагога, якось гидливо і страхітливо відсмикуючи долоні від його шкіри. – ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ! Я НЕ ХОЧУ! – постійно прикривав свій рот.

- Хаоле, - міцніше обхопив його старший і витяг на траву.

Хлопчик у жаху завмер та замовк, стиснувшись у грудку. Тільки тремтіння стало сильнішим.

- Хаоле, - схвильовано говорив наставник, - це я – вчитель Ракор, - відпустив учня та обійшов, ставши перед обличчям. – Хаоле, - поклав великий палець йому на середину чола, заспокоюючи за допомогою магії. – Подивися на мене, - узяв за щоки, бажаючи направити дитячий погляд на себе, аби він точно заспокоївся.

Але той відкрив очі, побачив дорослого чоловіка і почав у страху відповзати, закриваючи рот обома долонями. Хаол не зважав на обличчя, не бачив очей, не помічав гримаси, а дивився тільки на тіло, яке простягало до нього свої довгі руки.

- Не треба… - шепотів він, пускаючи сльози. – Я не хочу…

- Хаоле, - занепокоєно намагався привернути педагог увагу до себе. – Подивився мені в обличчя. Хаоле.