Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Добре, — зніяковіло сказала я. — Добре, гаразд.

— Ви — молодець! Впевнені, що не передумали й не бажаєте проїхатись?

— Ні, якщо ви не заперечуєте, я відмовлюсь.

— В такому разі, па-па! Може, заїду якось ще й побачимось. Геть, Джеспере! От чортяка, ти ж мені фарбу пошкрябаєш! Як на мене, збіса прикро, що Макс їздить отак до Лондона й лишає вас саму!

— Я нічого не маю проти. Я люблю побути на самоті, — відказала я.

— Їй-богу, та невже? Як дивно! Знаєте, це геть неправильно. Неприродно. Як довго ви одружені? Три місяці, так?

— Приблизно так, — відповіла я.

— Хотів би я, щоб на мене вдома чекала молода дружина, з якою я одружився лише три місяці тому! Однак я бідний самотній холостяк.

Він знову засміявся й натягнув кашкета на очі.

— Прощавайте, — сказав містер Февелл, заводячи двигун, і автомобіль помчав алеєю, люто пихкаючи вихлопною трубою, доки Джеспер, опустивши вуха та звісивши хвоста межи ніг, стояв і дивився йому вслід.

— Ой, ходімо, Джеспере, — покликала я, — не будь таким дурним!

Я повільно рушила назад до будинку. Місіс Денверз зникла. Я зупинилася в залі й подзвонила у дзвінок. Десь упродовж п’яти хвилин нічого не відбувалося. Я подзвонила ще раз. Нарешті з доволі засмученим виразом на обличчі з’явилася Еліс.

— Так, мадам? — мовила вона.

— О, Еліс, — сказала я, — а хіба Роберта немає? Я б хотіла випити чаю під каштаном.

— Роберт пішов удень на пошту й досі не повернувся, мадам, — відповіла Еліс. — Місіс Денверз сказала йому, що на чаювання ви запізнитесь. Фріса, звісно, також немає. Якщо вам хочеться випити чаю зараз, то я вам його принесу. Але, здається, ще не пробило о пів на п’яту.

— Та це неважливо, Еліс, я почекаю, доки повернеться Роберт, — мовила я.

Вочевидь, за відсутності Максима всі автоматично починають поводитися розхлябано. Я не могла пригадати, щоб і Фріс, і Роберт бодай колись були відсутніми одночасно. Звісно, у Фріса вихідний. А Роберта місіс Денверз послала на пошту. Про мене ж подумали, що я пішла на довгу прогулянку. Цей Февелл добре підібрав час, щоб навідатись до місіс Денверз. Навіть надто добре. Щось тут було не так, я була в цьому впевнена. І до того ж він попросив мене нічого не розповідати Максиму. Я опинилася в дуже незручній ситуації. Я не хотіла, щоб через мене в місіс Денверз виникли неприємності, і не хотіла влаштовувати скандал. Та, зрештою, найголовніше — я не хотіла турбувати Максима.

Цікаво, хто цей Февелл. Він назвав Максима Максом. Ніхто й ніколи так його не називав. Я лише раз бачила це ім’я, написане на титульній сторінці книжки вузькими, похилими, химерно загостреними літерами, з надзвичайно чітким, довгим хвостом у «М».

Я думала, що існувала лише одна особа, яка бодай колись називала його Максом…

Доки я стояла в залі, розмірковуючи, що ж його робити, мені раптом спало на думку, що, можливо, місіс Денверз щось приховувала, можливо, протягом усього цього часу вона вела якісь справи за спиною в Максима і, повернувшись сьогодні раніше, я застала її разом із цим чоловіком, її спільником, який відтак викрутився, вдавши, що добре знає будинок і самого Максима. Цікаво, що вони робили в західному крилі. Чому вони зачинили віконниці, коли побачили мене на галявині? Мене сповнювали туманні й тривожні передчуття. Фріса й Роберта не було. Покоївки вдень зазвичай перевдягалися у своїх кімнатах.

Будинок опинявся в руках місіс Денверз. А якщо цей чоловік — крадій, а вона була його спільницею? У західному крилі були цінні речі. В мене виникло раптове й доволі страхітливе бажання негайно прокрастися нагору, в західне крило, позаходити в ті кімнати та побачити все на власні очі. Роберт досі не повернувся. Якраз лишався час перед чаєм. Я повагалася, позираючи на хори. Будинок здавався дуже спокійним і тихим. Усі слуги були у своїх кімнатах за кухнею. Джеспер гучно хлебтав зі своєї миски під сходами, звук луною розходився великою кам’яною залою. Я почала підніматися сходами. Від дивного хвилювання в мене гулко билося серце.

14

Я опинилася в коридорі, де побувала ще першого ранку. Відтоді я сюди не заходила, в мене не виникало такого бажання. З вікна в ніші линуло сонячне світло й утворювало на темних панелях золоті візерунки.

Довкола не було чути ні звуку. Відчувався той самий незвичний затхлий запах, що панував тут і раніше. Я вагалася, в який бік іти. Розташування кімнат було мені невідоме. Потому я згадала, що минулого разу місіс Денверз вийшла з-за дверей прямо за моєю спиною, і з огляду на розміщення, це мала би бути та кімната, яку я шукала, та, чиї вікна виходили на галявини й море. Я повернула ручку дверей і зайшла. Звісно, завдяки зачиненим віконницям усередині було темно. Намацавши на стіні електричний вимикач, я запалила світло. Це був маленький передпокій, наскільки я зрозуміла, гардеробна, під стінами стояли великі шафи, а в кінці були інші двері, відчинені, вони вели до більшої кімнати. Я пройшла до неї й увімкнула світло. Спершу я була вражена, оскільки кімната виявилася цілком обставленою, наче нею користувались.

Я очікувала, що крісла й столи будуть укриті чохлами, як і подвійне ліжко біля стіни. Однак чохлів ніде не було. На туалетному столику лежали щітки й гребінці, стояли парфуми та пудра. Ліжко було застелене, наволочка сяяла білизною, як і краєчок ковдри, що визирав з-під стьобаного покривала. І на туалетному, і на нічному столику біля ліжка стояли квіти. На різьбленій камінній дошці — також. На кріслі — атласний пеньюар, а під ним — домашні капці. У якусь неймовірну мить я подумала, ніби в мене щось із головою, що я заглянула в минуле й бачу кімнату такою, якою вона була до її смерті… За хвилину до кімнати повернеться Ребекка, усядеться перед дзеркалом за туалетним столиком, мугикаючи яку-небудь мелодійку, візьме гребінець і проведе ним по своєму волоссю. Якби вона там сіла, я побачила б у дзеркалі її відображення й вона також помітила б, що я стою біля дверей. Нічого не сталося. Я продовжувала стояти, чекаючи невідомо на що. До реальності мене повернуло цокання годинника на стіні. Стрілки показували двадцять